Випадок(Stefan Grabiński “Przypadek”)

ГрабінскіЙого творчість порівнюють з  творчістю Едгара По та Стіва Кінга. За його книгами знімаються фільми в Голлівуді. В сусідній Польщі проводяться літературні фестивалі…

 Відкрив для себе Стефана Грабінські випадково років зо три тому. Виявилося, що він жив в моєму рідному селі Лука на Львівщині. В мені прокинулася гордість за такого земляка. Поляки вважають його своїм письменником, бо писав на польській мові. Українці про нього мало знають, але Юрій Винничук в своїх дослідженнях творчості Грабінскі вказує на його українські корені. Для мене це значення не має -він наш ГАЛИЧАНИН і я гордий тим.

Минулого року в мене була спроба перекладу його новели “Коханка Шамоти”, але добре, що додивився. Виявилося що цей переклад вже є. Тому відшукав іншу новелу, яку здається ніхто ще на українську не перекладав. А як переклав, то не страшно. Будуть два переклади.

 Висловлюю велику вдячність Лії Ландберг(Lia Landberg) з Тель-Авіва в Ізраїлю, що взяла на себе важку працю тлумача і переклала для нас новелу “Випадок”. Отже запрошую до читання.

Стефан Грабінскі  “Випадок”

Познайомились у поїзді.‭ ‬Забжеські повертався тоді з похорону‭  ‬раптово померлої нареченої,‭ ‬огорнений свіжим‭  ‬крепом смутку,‭ ‬ще просочений атмосферою дому жалоби.‭ ‬Зачепила його перша‭ ‬-‭  ‬з якогось неістотного приводу.‭ ‬Відповідав одразу неохоче,‭ ‬майже неввічливо,‭ ‬весь у‭  ‬думках‭  ‬о тамтій.‭ ‬Однак поволі перемогла спогади про померлу,‭ ‬і пан Казімєж почав звертати на неї увагу.
Може інстинктом жінки відчула близько біля нього ангела смерті? Подібно, як  троянди кохання найохочіше приживаються на могилах…
Коли виходила з вагону, висловив свій жаль з приводу швидкого розставання. Тоді призначила йому перше побачення у … поїзді.
— Через три дні, — говорила, чарівно посміхаючись, — повертаюсь цим самим поїздом  до Черська. прошу бути біля  вікна поїзда у Рудаві, де буду сідати. Тільки не треба на цій станціі зі мною вітатися. Розумієте?  Так, ніби ми зовсім не знайомі. Прошу також бути готовим до того, що можу повертатись в товаристві; тоді сяду в інше купе.
— Але в такому випадку виникає ймовірність більше ніколи не зустрітися, — зауважив Забжеські, якого  починала інтересувати ця жінка, — якщо ви будете з товариством цілу подорож…
На обличчі пані Луніньської відбилося задоволення.
— Певно, ви зацікавлені мною! Якби було інакше, не виявили би такої похвальної прозорливості.
— Але ж природно, що зацікавлений, навіть дуже, дуже зацікавлений,  —  запевнив гаряче.
— Ну добре вже, добре, — відповіла, подаючи йому руку на прощання. —
В такому випадку можемо побачитись через два тижні.
— Але де?
— У поїзді, завжди тільки у поїзді. 15 лютого знову поїду з Черська до Рудави. Вам належить тільки вчасно з’явитися в одному з вікон вагону. Тільки вважаю, що побачимося раніше: постараюсь повертатися сама. Тож до приємного побачення!
— До побачення! — відповів, підносячи до вуст її руку. — До побачення, мила пані! — додав тихіше, замислено вдивляючись в її риси. — Отже, у пיятницю‭?
— Так, біля девיятої ранку.
І дотрималась слова. Через три дні після цього зустрілись знову в поїзді, який прямував з Бендзєшина до Черська. Пані Стаха відразу  побачила його у вікні одного з вагонів на станції  в Рудаві  і,  як тільки поїзд  рушив, опинилась біля нього —  чудово зарумיяніла,‭  ‬затишна,‭ ‬наче кітка,‭ ‬і повна приголомшуючих посмішок.
Так завיязане знайомство повинно було поступово переродитися в стосунки близькі,‭ ‬бурхливі,‭ ‬в повному розумінні‭  —  ‬un‭ ‬amore‭ ‬appassionato‭[‬1‭]‬,‭ ‬коли хіть дивовижно сплітається з поклонінням.
Луніньська не була вільною жінкою. Та обставина додавала цьому незвичному знайомству особливої привабливості   і  пікантності, хоч одночасно скривала в собі  зародки небезпеки: мусили бути обережними. Тому Стаха ні при яких умовах не хотіла погодитись на побачення за межами чотирьох стін приміщення; тільки в поїзді, в окремому,  дорого оплаченому коханцем купе, почувала  себе у безпеці. Зустрічались два, іноді три рази на місяць — завжди на тому самому відтинку залізничої колії між Черськом і Рудавою. Як вдавалось пані Луніньській відволікати увагу чоловіка від своїх частих від’їздів —  до кінця залишилося її таємницею.    На запитання про це  відповідала ухильно . То й  не наполягав.
Для Забжеського стосунки з цією порідною, пристрасною жінкою були джерелом  щораз новіших,  щораз  сильніших спיянінь.‭ ‬Майже рік жив у стані постійного піднесення,‭ ‬в якійсь солодкій,‭ ‬пурпурній гарячці.‭
Демонізм коханки, її витонченість і майже  сатанічна спритність у подоланні перешкод,  які обставини  кидали їм під ноги,  з кожним днем посилювали в ньому непереборний потяг до Стахи, проймаючи одночасно подивом і безмежним захопленням. Таємність побачень у незвичному обшарі, той постійний поспіх, щоб дістатися вчасно, щоб не спізнитися ні на хвилину, та безперервна залізнична нервозність  мали невимовну привабливість, яка зануряла все його єство в якусь дрижачу, пульсуючу кровיяними артеріями млу,‭ ‬розгойдувала душу гарячим,‭ ‬відданим ритмом.
Ті чекання  в солодкій невпевненості на умовлений день, ті подовжені у нескінченність хвилини перед самим побаченням, ті чудові години, проведені разом  в шалу сенсів, в екстазі піднесень…
Направду,  за один рік такого щастя варто було віддати решту життя…
Забжеські відчував, що кохання Стасі — це найвища точка його еротичного життя, це одна з тих найкрасивіших  авантюр, які вже більше ніколи не  повторяться, бо вони – унікальні, рідкісні, виняткові. Напевно, міг ще колись зустріти на своєму шляху не одну жінку, але розумів, що жодна вже не зіграє  в його житті тої ролі, що пані Луніньська. Незалежно від того, що мало йому принести ласкаве майбутнє, знав заздалегідь,  з безсумнівною впевненістю, що найкращу перлину вже віддало йому в жертву. Був то зеніт,  по якому не сподівався вже жодних несподіванок. Тому прагнув перетягнути полудень любові  у вічне тривання, утримати на місці невблаганний біг речей та віддалити у перспективу нескінченності смутну хвилину заходу.
З  чудовим тремтінням у серці завжди розламував печатки депеш, які щотижня надходили від коханки і нормували йому життя. Тих пару слів: „Їду в середу”, „Повертаюсь четвертого” чи „Лише через два тижні” занурювали його в екстаз щастя або у прірву гризоти. Коли не бачилися довший час із-за непередбаченої перешкоди в останню хвилину або внаслідок того, що Луніньські товаришував жінці у поїздці, Забжеські впадав у фатальний настрій: відразу налітали на нього, як скажені пси,  найчорніщі припущення, найбільш дикі домисли – і  шарпали безжалісно аж до найближчого побачення. Але тоді вона вміла завжди подвійно винагородити його за дні розлуки та заспокоїти розбурхану гіркотою тугу…
Найчастіше бачилися в середу. Кількамісячний досвід переконав, що то був найбільш відповідний день. Вже напередодні побачення ходив Забжеські розгарячений і піднесений до крайніх границь; знайомих в той день не приймав, весь відданий приготуванням до виїзду наступного ранку, поглинений виключно у думки про кохану. Хоча ранковий поїзд із Бендзєшина, місця його постійного перебування, відходив лише о сьомій, пан Казімєж був на станціі вже о пיятій і нервовими кроками ходив туди-сюди по перону.‭ ‬Тривожили його завжди ті самі сумніви:‭ „‬А якщо вона не сяде по дорозі‭? ‬А якщо причепиться до неї якась настирлива знайома з Рудави і поїде з нею разом навіть до найближчої станції‭? ‬То було би фатально‭!‬..‭”
Найдужче, однак,  турбувала його можлива зміна проводників.
„Диявол не спить, — думав не раз, вдивляючись у простір. — А як Стогрин підведе?”
І в момент прибуття поїзда з тривогою пересувався поглядом по натовпу людей, шукаючи обличчя знайомого працівника — напівлукаве-напівсердите. Але Стогрин, старий, хитрий вовк залізниці, ніколи не підводив. Залучений щедрими чайовими, влаштовував коханцям побачення воістину майстерно. Завжди якось в його „районі”, що складався з трьох  поїздів,  знаходилась затишна „сепаратка”, призначена виключно для Забжеського та його коханки. Хитрюга, щоби не викликати підозри, не відразу  впускав свого „клієнта” до відповідного купе, а казав йому деякий час крутитися у коридорі, поки „не заспокоїться”. Тільки після відправлення поїзда, коли хвиля новоприбулих „гостей” розливалася по вагонах і спорожнювала проходи, Стогрин відкривав зарезервоване купе і зачиняв його за Забжеським на чотири замка. З часом свою послужливість провідник довів до такого ступеня, що на станції в Рудаві чи в Черську, залежно від того, де Луніньська сідала, сам  вказував їй на «правильний» вагон і місце. Одним словом, Стогрин у ролі messagero dell’amore[2]  був незрівнянний: оточені його доброзичливим піклуванням,  любовники віддавались  розкошам кохання  з повною свободою.
Єдиною темною плямою на горизонті  була обмаль часу: мали можливість проводити разом  безперервно заледве чотири години. Хоча навмисно завжди вибирали поїзд, який волочився на тому напрямку в досить лінивому темпі,  однак,  вистачало цього короткого, надто короткого для них проміжка часу, щоб подолати відстань між Рудавою та Черськом. Але  власне та уривчатість вражень, ненаситність спיянінь,‭ ‬на які були приречені,‭ ‬ще більше‭  ‬загострювали взаємну симпатію,‭ ‬підсичуючи невгамовний голод щастя.
В Черську, оскільки подорож завершувалась, виходила Стаха, зрозуміло, сама, а пан Казімєж їхав ще до наступної станції і лише там покидав coupé d’amour[3], щоб через пару годин повернутися скорим  до Бендзєшина. Зазвичай через тиждень або десять днів після цього, якщо не надходила телеграма з відміною, Забжеські їхав до Тульчина — першої зупинки за Черськом, проводив там ніч в якомусь готельчику, а наступного ранку на зворотному шляху зустрічав у поїзді свою ясноволосу коханку, яка  товаришувала йому аж до Рудави.
Так минув рік  —  у нічим не засмученій погоді, незабутній рік щастя і любовного шалу. Всупереч побоюванням Стахи,  пристрасть Забжеського спромагалась зростати і міцніти з кожним місяцем.
Ним повністю оволоділа врода тридцятилітньої, буйно розквітлої  в полудні життя  жінки. Йшов від неї чар, який звיязував його чоловічу волю і кидав їй під стопи‭ —‬під ті гарні,‭ ‬дрібні стопи,‭ ‬які так пристрасно притуляв до вуст.‭ ‬Після кожного побачення відкривав у ній нові спокуси,‭ ‬бо була‭ ‬,‭ ‬як стихія,‭ ‬щораз інша.‭ ‬Особливо очі:‭ ‬вогнисті,‭  ‬темносапфірові‭ — ‬змінювалися постійно‭; ‬дрімала в них туга степів,‭ ‬палився жар східної гурії‭  ‬або тьмарилася холодна,‭ ‬горда думка весталки.‭ ‬Його дивувала‭  ‬її єротична вітонченість.
—  Хто тебе цьому навчив? — питав не раз, приголомшений буйністю її любовної фантазії. — Чоловік?
Стаха  презирливо надимала сочисті, як розрізаний гранат, губи:
—  Він?! Цей солідний,  цілком позбавлений уяви пан? Теж мені припущення!
—  То хіба багато читала? Ну, признайся, — настоював,  водячи вустами по її чудовій шії.
Стягала нетерпляче королівські дуги брів:
—  Нудний ти сьогодні, Казік, іноді справляєш враження педанта. Чи не простіше припустити, що все розвилося в мені само собою у жарі правдивого кохання?
Обвивав  її стан рукою і шепотав:
—  Стаха! Чи можливо? Адже то я , лишень я  розв‎יязав у тобі цей заворожливий ураган,‭ ‬що спалює нам душу і тіло у розкішній муці‭? ‬Адже тільки завдяки мені дозріла у тобі ця дивна,‭ ‬екзотична‭  ‬квітка,‭ ‬запахом якої упиваюся до втрати розсуду‭? ‬О як ти прекрасна,‭  ‬кохана моя,‭ ‬о як прекрасна‭!
І тулив голову до її колін у покорі поклоніння…
Мимо багаторазових спроб не вдалося йому наклонити її до втечі або принаймні до розриву з чоловіком.
— Чи хочеш позбавити мене привабливості, яку має для мене саме таємність наших стосунків? —  відповідала йому завжди в таких випадках. —  Люблю азарт. Хто знає, чи, якби стала твоєю жінкою, не перестала би тебе кохати?
— Ти страшенно зіпсована, Стасю, — моралізував з усмішкою Забжеські.
— До мозку кісток, —  відрізала, пригладжуючи долонею його буйну чорну чуприну. — Але що тобі це, власне, шкодить?
— Хочу, щоб ти була тільки моєю. Не люблю ні з ким ділитися любов‎יю.‭ ‬Адже ж ти його,‭ ‬певно,‭ ‬не кохаєш‭? ‬То як можеш жити з ним під одним дахом‭?
— Так, не кохаю його, але не хочу з ним зривати. Не наполягай, Казік, більше, бо погніваємося.
І на тому зазвичай закінчувалися всілякі спроби любовника в тій справі. Луніньська під певним кутом зору була жінкою незламною і вміла настояти на своєму. Забжеського дратував цей опір, проти якого почував себе безсилим, як дитина.
„Може вона хоче нас обох  тримати у грі? — думав, аналізуючи їх стосунки. —Може обидва: і я , і її чоловік —  тільки маріонетки її капризу, якими вона бавиться згідно уподобань? Між тим, цей Луніньський видається мені людиною з характером і, попри все, що вона про нього говорить, — особою непересічною. Гм… дивна жінка…”
І відтворював подумки сміливий, чоловічий профіль суперника, з прекрасно сформованим орлиним носом і гордим, високим чолом. Спостерігав його не раз крадькома з вікна вагону на станції в Черську, коли виходив назустріч жінці або коли прощався з нею в момент відיїзду.‭ ‬Це ясне,‭ ‬відкрите обличчя з доброю,‭ ‬трохи сумною усмішкою,‭ ‬ці сірі очі,‭ ‬які наче вдивлялись у даль,‭ ‬схиляли його до багатьох‭  ‬роздумів.
„Довершено прекрасна людина, — признавав у душі, бажаючи бути безстороннім у судженні про чоловіка коханки. — Ну і, припускаю також, мужня людина. Можливо, тільки для неї трохи старий: виглядає не менш,  як на сорок п‎יять.‭ ‬У будь-якому випадку,‭ ‬справляє враження‭  ‬gentlemana‭ ‬у повному розумінні цього слова.‭ ‬Мабуть,‭  ‬сильно привיязаний‭  ‬до неї:‭ ‬вітається з нею завжди так душевно,‭  ‬і так на її появу раптово розיясняються ці задумливі очі.‭ ‬Припускаю,‭ ‬що не погодився би так легко на‭  ‬втрату Стахи.‭ ‬Може,‭ ‬вона це відчуває і тому боїться рішучого кроку‭?‬..‭”
Але з тими домислами не зраджувався перед панею Луніньською, яка взагалі останнім часом щораз неохочіше говорили про чоловіка, очевидно  уникаючи розмови на тему своєго з ним співжиття.
Аж поки не сталося таке, що мимоволі скерувало увагу обох у той бік.
Було це 15 червня, майже через півтора року з початку знайомства. Невідомо, чому Забжеському засіла ця дата глибоко у памיяті.
Їхали вже близько двох годин у сторону Рудави, як зазвичай, ізольовані  від решти подорожан,  захоплені собою, щасливі…  У котрийсь момент Стаха звільнилася з його обійм і почала прислуховуватись.
— Хтось пройшов по коридору і затримався біля нашого купе — прошепотіла, вказуючи рухом голови на засклені двері.
— Здалося тобі, — заспокоював її також тихішим голосом, — зрештою, кожний має право затриматись у коридорі.
—  Може, підглядає за нами?
—  Марна праця, двері щільно заслонені.
—  Я повинна переконатися, хто це такий.
І, обережно відсунувши  край фіранки, визирнула через шпару в коридор. Але майже у цю ж мить смертельно бліда  відсунулась від вікна у глибину купе.
—  Що з тобою, Стасю?
Не відповідала довгий час,  встромивши перестрашені очі в двері. Потім, дрижача, тулячись  до його грудей, прошепотіла:
— Генек стоїть в коридорі.
— Це неможливо: сам бачив, як в момент відיїзду з Черська твій чоловік‭  ‬заходив до станційної контори.‭ ‬Я добре слідкував за його рухами:‭ ‬якби вскочив в останній момент у поїзд,‭ ‬я би безсумнівно помітив.‭ ‬Привиділося тобі,‭ ‬Стаха.
— Ні, ні, — упиралась, — це він, напевно він.
— Ну,  то переконаюсь на власні очі: вийду і придивлюся до нього, як слід. Твого чоловіка з вигляду добре знаю, і впізнав би його всюди з першого погляду.
Затримала його,  судорожно хапаючи за руку:
— Хочеш загубити мене?
— Чому? Будь же розсудлива, Стасю! Адже ж він мене зовсім не знає: ніколи в житті не бачив мого обличчя. Ну, пусти мене, не будь дитиною!
І лагідно, але рішуче звільнившу руку з її нервового стиску, вийшов, щільно замикаючи за собою двері.
У коридорі побачив біля одного з вікон мужчину,  неймовірно подібного на Генрика Луніньського: ті самі риси, ті самі задумливі очі; тільки одяг його — звичайний, прогулянковий — виключав ідентичність з чоловіком Стахи, який в момент відправлення поїзда був у формі працівника залізниці.
Незнайомий, здавалось, не звертав на нього найменшої уваги. На звук відчиняємих дверей не здригнувся і не змінив позу: стояв весь час, спираючись плечем об стіну вагона  і, задивлений у простір за вікном, спокійно палив сигару.
Забжеські вирішив зачепити його. Витяг з коробки папіросу,  підійшов до супутника і звернувся до нього з легким  поклоном:
— Чи можу попросити у шановного пана вогню?
Незнайомий розбудився від замисленості і подивився на нього притомно.
—  Будь ласка, пане, — відповів ввічливо, струшуючи попіл із сигари.
І тоді Забжеські  з подивом констатував незвичайну зміну у виразі його обличчя: перед ним у цю хвилину стояв зовсім інший чоловік, який не мав нічого спільного з Луніньськім.
—  Дякую, — відповів, приховуючи подив вимушеним усміхом.
І , затягнувшись пару разів димом з папіроси, повернувся до Стахи. Застав її, втиснену в кут купе,  з виразом смертельного неспокою в очах.
— Це рішуче хтось інший, — заспокоїв її, входячи всередину. — Зрештою, якщо не віриш, подивись сама з-під фіранки. Цей чоловік все ще стоїть у коридорі.
Послухалась не відразу. Обережно визирнула. Через хвилину, цілком заспокоєна, звернулась з усмішкою до коханця:
— Маєш рацію. Це хтось інший. Як я взагалі могла хоч на мить прийняти його за Генека? Ха-ха-ха! Забавне qui pro quo[4]!
—  Привиділося нам обоїм. Дурниці. Такі помилки трапляються не раз.
І зיєдналися у довгому,‭ ‬затяжному поцілунку.
Через місяць після цього, в той момент, коли вона виходила на станції в Рудаві, видала раптом пані Луніньська зойк жаху. Серед групи пасажирів біля сходів вагону виникло замішання. Кілька осіб оточили переcтрашену жінку, питаючи про причину. З глибини коридора надбіг Забжеські, забувши про звичні  засоби обережності. В цю мить висунувся з громадки подорожан якийсь елегантний пан з валізкою в руці і з поклоном звернувся до Стахи:
— Мила пані чогось злякалась, правда? Напевно, нервове виснаження внаслідок подорожі? Може, подати води?
І  вже хотів було направитися  до вокзалу, щоб підтримати вчинком свою пропозицію, як Луніньська енергійним рухом руки утримала його від наміру:
—  Дякую панові. Вже пройшло. Миттєве запаморочення. Дякую панові.
І,  кинувши погляд у бік Забжеського, який саме у цей момент зיявився у дверях вагона,‭ ‬вже спокійна,‭ ‬пішла до перону.‭ ‬Незнайомий мужчина загубився десь у натовпі пасажирів.
Коли через тиждень після цього Забжеські  проводжав кохану додому, довідався, що причиною її переляку було раптове виникнення з групи подорожан якогось чоловічого обличчя, разюче подібного до Луніньського.  Але, на щастя, це продовжувалось тільки мить: коли незнайомий заговорив,  неприємна омана зараз же розвіялась.
— Щось незвичайне, — зауважив Забжеські, вислухавши пояснення Стахи. —  До обличчя цього пана  я  уважно приглядався, коли він звертався до тебе, але нічим  не нагадав мені твого чоловіка.
— Ти правий:  в ту мить, коли я почула звук його голосу, примара розприскалася. Знаєш, в мене таке враження,  що в ту хвилину в його обличчі відбулась моментальна зміна,  подібна до тої, про яку  ти говорив місяць тому. Пам‎יятаєш,‭  ‬тоді,‭ ‬у коридорі‭?‬..
— Можливо. У всякому разі досить дивне повторення. Лише, мені здається, то не була та сама особа,  в якій привиділося нам обличчя твого чоловіка в перший раз.
— О, ні!  Певно, що ні. Той був значно вищий. Зрештою, лиця обох  після метаморфози були зовсім різні.
—  Так-так. Тим більше — дивно. То були дві цілком різні людини, які, певно, ні про що не знають… Гм… незвичайно, незвичайно…
Пан Казімєж замислився. Незважаючи на вибухи веселості у Стахи,  не міг в цей день оволодіти впертою  думкою,  яка постійно приходила під час розмови…
Від останнього інциденту минуло три тижня. Горизонт кохання розпогодився, і настав золотий, нагрітий сонцем, полудень. В котрийсь чудовий серпневий вечір поверталися знову разом у Черськ.
Стася була в цей день ще чутливіша і  більш віддана,  ніж звичайно. Якийсь глибокий ліризм  дрижав  в її пристрасних словах  і вився головним мотивом у любовних пестощах…
На прощання дала йому свою кабінетну фотографію,  зроблену  пару днів тому.
— Навмисно вбралася в цю чорну стразову сукню, в якій так мене любиш. Виглядаю в ній трохи по-старосвітськи,  але ж так собі хотів…
Закрив їй вуста поцілунком.
—  Дякую тобі, Стаха,  ти чудова, ти єдина, ти моя пані незрівнянна!..
Через пару хвилин вже виходила з поїзда. На станціі, як звичайно,  вже чекав чоловік. Прихований  за стіною вагона, заздрісними очима спостерігав Забжеський їх вітання. Луніньські поцілував дружину у чоло, але замість того, щоб дати їй руку і відпровадити додому, вийняв з кишені якийсь папір і, вказуючи рукою в сторону Тульчина, щось їй живо пояснював. На обличчі Стахи відбився вираз подиву і неспокою; кілька разів крадькома дивилась  у напрямку вагона і силкувалася  відвести чоловіка від якогось наміру. Але її слова, видно, не дали результата, бо Луніньські тільки заперечливо тряс головою і пару разів вдарив рукою по витягненій з кишені пачці паперів. Наприкінці,  коли вже почали  приспішувати свистки провідників,  ще раз обійняв дружину і почав швидко прямувати до поїзду.
Забжеські  здригнувся: випадково чи навмисно направив Луніньські свої кроки до вагону, з якого тільки що вийшла його дружина?  Прийшла думка швидка, як блискавка : „Повертайся у купе!”
Подивився ще раз в сторону Стахи, яка з неспокоєм  спостерігала з  перону за рухами чоловіка, після чого відсунув двері свого купе і ввійшов всередину в мить, коли тамтой вскочив на ступені вагону. Одночасно пролунав гудок, і поїзд рушив.
Забжеські зручно обперся об спинку сидіння і примкнув стомлені повіки. Через деякий час   хтось відкрив двері купе та ввійшов.
„Це він!” —  засвітилась думка певна, як очевидність.
Але не відкрив очі і вдавав, що продовжує дрімати. Чув тільки, як цей  „хтось”  зайняв місце напроти, як  вийняв папіросницю і запалив сигару.
„Забавна зустріч! — подумав, легко розхиляючи повіки, щоб через вузьку шпару підтвердити правильність домислу. — Так, це він. Ха-ха! Хвилину тому — дружина, а тепер —  чоловік. Несподіванка!”
Напроти дійсно сидів Луніньські в мундирі залізничного інспектора і палив сигару, байдуже дивлячись у вікно.
„Взагалі не звертає на мене уваги, — подумав Забжеські. —  Навіть не припускає, з ким їде.”
Ситуація видалась йому надто комічною. Але все ще тримав очі примкненими, а голову  —  легко відхиленою  на узголовיя,‭  ‬щоб у цій позиції краще спостерігати за ним через опущені‭  ‬вії.
„ Який він спокійний!  —  пряв далі пряжу думок. — Якби ніколи нічого. Сумний,  але спокійний. Нічого не передчуває. Однак … однак  ті  два інцидента могли свідчити про щось прямо протилежне. Ці дві омани Стахи, що одна з них  і мені перепала, не видаються  річчю випадковості. Хто знає, що з ним у ті хвилини відбувалося?.. А ця сьогоднішня випадкова зустріч виглядає як продовження тих двох історій. Можна тут відчути, напевно, начебто градацію. Сказав би, що Луніньські  поступово, хоча підсвідомо, наближається до викриття страшної для нього правди. Спочатку  висунув, ніби щупальці, свою пригнічену  думку — шукав і знайшов —  але не зачепив, повів себе пасивно: не подивився дружині в очі там, у коридорі. Цього йому, очевидно, було недостатньо. Тому прямо атакував її вдруге на станції в Рудаві,  біля сходів вагону, в особі того незнайомого пана з валізкою… А сьогодні — їде зі мною в тому самому купе. Цікаво, що з того вийде!..”
І відкрив очі.  Луніньські весь час дивився через вікно на поля, що пересувались за ним, оточені ген-ген по краях  синюватою смугою  лісу. Здавався глибоко замисленим, бо перестав навіть підносити до вуст  сигару, на кінці якою виріс за той час грубий гриб попелу. Забжеського раптом охопило шалене бажання зачепити цього чоловіка під якимось приводом. Конче захотів обмінятися з ним кількома словами і  довідатись про мету його несподіваної подорожі. Тому витяг папіросу, взяв до вуст і почав робити вигляд, що даремно шукає сірники. Той не звертав на нього жодної уваги, поглиблений в спостереження краєвиду. Тоді  вирішив атакувати його прямо. Піднявся і з ввічливим  поклоном  спитав:
— Чи можу попросити у шановного пана вогню?
Луніньські  відірвав погляд від вікна і уважно подивився на супутника.
—  Будь ласка, —  відповів через хвилину, подаючи йому сигару.
—  Дякую і вибачаюсь за перерваний хід думок.
Той блідо посміхнувся і наморщив чоло, ніби щось пригадуючи.
—  Дивна річ,  —  відповів задумливо, —  в мене таке враження, що ми вже десь раз у житті бачились.
Забжеські здивувався:
—  Направду, не можу пригадати.
—  Гм… і мій спогад млистий і наче затертий. Здається мені, що недавно хтось, дуже подібний до пана,  цілком у той самий спосіб , і то в поїзді, „позичав” собі у мене „вогню”. Нинішня ситуація  видається мені  дослівним повторенням якоїсь іншої, котру вже раз пережив, і то ніби недавно.
Забжеські не спускав з нього очей.
—  Може, уві сні бачив пан обличчя, подібне до мого. Буває  іноді: такі прообрази сну, що   повторюються,  добре  реалізуються потім  наяву.
—  Може бути, — погодився Луніньські, уважно вглядаючись в риси суперника, —  може бути, що приснилось…
— Не виключено також явище так званого „фальшивого упізнання”, яке спостерігається досить часто у осіб вразливих і надто нервових. „Повторення ситуації” в цих випадках  є  ілюзійне і виникає  внаслідок  інтенсивності переживання, яке моментально пересувається в перспективу минулого і реєструється на екрані пам‎יяті як річ,‭ ‬вже давно пережита.
—  Не думаю, — промовив Луніньські,  —  принаймні в цьому випадку. Тут  навряд чи можна говорити про інтенсивність переживання,  яке по суті є тривіальним.
—  Пан має рацію. А втім…
—  Втім, можливо, мені приснилось… Гм… однак,  це дивно: чому і для чого? Що нас двох може поєднувати?
Забжеські  схилився, щоб приховати посмішку, котра пробігла по його губах.
—  Зрештою,  бувають іноді й сни наяву,   —   вставив наче без ентузіазму.
—  Наяву? Не розумію. Чи пан використав цей вираз у переносному значенні?
— Анітрохи. Я мав на увазі  певний спеціальний психічний стан на границі між сном і явом.
Луніньські неспокійно ворухнувся. Його сумні сірі очі  зупинились на Забжеському з подивом і прихованим страхом.
— У всякому випадку,  то мусив бути якийсь ненормальний стан? —  запитав з ваганням.
— Безперечно. Викликати його може надмірна робота розуму або надзвичайне душевне напруження.
В цю хвилину поїзд, який на протязі останніх слів розмови сповільнював хід,  зупинився біля станції.
—  Тульчин! —  донісся з-за вікна голос кондуктора. —  Тульчин!..
Забжеські машинально зірвався з місця і потягнувся за валізкою.  Був у кінці подорожі. Тут зазвичай виходив, щоби після ночівлі в дешевому провінціальному готельчику повернутися назавтра ранковим поїздом додому.
—  Пан вже виходить? —  запитав Луніньські.
— Я, власне, вже приїхав: маю білет до Тульчина.
Завагався. Обійняла його нерішучість. Раптово прийшла думка, що як  тепер вийде, „побачення”  не буде мати насправді жодного „сенсу”. Розумів:  якщо тепер він усунеться з дороги, весь цей случай, який обіцяв стільки цікавого,  сповзе на ніщо і „зазнає фіаско”.  В рішучий момент народилась демонічна забаганка: не допустити перетворення на банальну підсунуту дивною випадковістю ситуацію. Зрештою, він не хотів „тікати”.  Його гордість не дозволяла цього. Зняв капелюха,  повернув валізку  у сітку і , займаючи попереднє місце,  спокійно сказав  трохи здивованому його рухами інспектору:
—  Я змінив намір і їду до останньої станціі на цій лінії. В цю мить якраз пригадав, що повинен бути  ще цього тижня у Вренбах.
—  А, то  так, —  погодився той,  —  очевидно, слід скористатися з можливості, якщо вже знаходитесь в цьому місці. Пан тільки мусить доплатити кондуктору.
—  Дрібниці.  Зрештою, —  додав з усмішкою, —  не люблю переривати розмови, яка мене захопила.
Луніньські  ввічливо поклонився:
— Дуже вдячний шановному панові за подовження товариства. Порушена нами тема і мене надзвичайно  зацікавила. Оскільки їду аж до Лешна, вважаю, що буде досить часу для детального розгляду питання.
—  О, аж занадто,  —  запевнив Забжеські, запалюючи нову папіросу.
Тим часом поїзд рушив у дальшу дорогу. Перед очима подорожан почали вимальовуватися перші контури гір.
—  Припускаю,  —  почав розмову чоловік Стахи,  —  що  той ненормальний стан, про який пан говорив,  не зв‎יязаний з повною свідомістю даної‭  ‬особистості.
—   Природно, як взагалі при кожному навіть частковому розщепленні свідомості.
—   Отже,  тут має місце деяке розщеплення?
У запитанні Луніньського наче дрижав тон невпевненості.
—  Але ж так, це цілком ясно, —  злісно підтримував свій вислів Забжеські. —  Уявіть собі, що хтось, ким оволоділа якась виключна думка, „набирається духу”, вибачте,  „на  розвідки”.
Луніньські  важко обперся рукою об раму вікна і, піднявшись з місця, нахилився  обличчям до обличчя  противника. В його очах, тільки що замислених, тепер таївся страх перед чимось невідомим  і , неначе заглушений,  гнів.
—   „На розвідки” — сказав пан? Які ж це „розвідки” мав пан на увазі?
Забжеські  вимушено посміхнувся:
—  Не знаю. Адже ми говоримо загальниками: теоретизуємо. Це залежить від змісту  думки конкретного індивідуума.
— То так,  —  полегшено зітхнув Луніньські.  —  Вибачаюсь,  узяв це надто особисто. Але має пан такий сугестивний спосіб викладення своїх поглядів і  розмовляє пан таким виразним стилем…
— Але ж даруйте, пане інспекторе,  —  заспокоював його напівглузливо-напівзагадково усміхнений суперник.  —  Можу тільки гордитися справленим враженням.
Затягнувся димом з папіроси і, опустивши раму вікна, викинув недокурок. Ситуація починала робитися забавною. Розважала його ця гра  в піжмурки з непередчуваючим нічого противником.  Він відчував злобливу радість від думки,  що безкарно грає з цим чоловіком,  з котрим мусить ділити любов Стахи. Вся привабливість забави полягала саме в тому, що міг в кожну мить,  мов равлик, втягнути в себе надто вже дразливо виставлені роги, щоби через деякий час знов уколоти противника отруєним  жалом припущень. А  той ніби навмисно підставлявся під все нові  удари.
— А яку мету може мати оте панське  шпигування?  —  продовжував підтримувати тему.
—  Розвідка, — посміхаючись,  ввічливо поправив його Забжеські.
— Не в назві справа. Отже, який, на панову думку, може бути намір такої психічної розвідки?
— Це також залежить від обставин, котрі його викликали. Може, хтось хоче напасти на слід ворога, або спостерігати поведінку  особи,  яка його особливо цікавить, або…
Тут на мить завагався, невпевнений, чи різати відразу, чи залишити на потім.
—  Або що? -—  наполягав Луніньські.
—  Або остерегти когось своєчасно, або загрозити йому.
—  І  в який це спосіб?
— Способи бувають  різноманітні, — вів повільно далі щораз більш спокійний Забжеські. —  Можна розбудити в комусь глухе,  невизначене передчуття чогось погрозливого або,  якщо це не дасть результата, викликати миттєве привиддя чи  моментальне  видіння за посередництвом третьої особи.
—  Не розумію.
—  Можна на мить наложити свою маску на чуже обличчя і таким чином з‎יявитись перед тим,‭ ‬у кому є сильна зацікавленість.
Противник зблід, як полотно.
—  Хіба щось таке можливе? — прошепотів,  витираючи дрижачою долонею чоло.
— В повній мірі, — запевнив Забжеські. —  При цьому,  весь цей процес може відбутися цілком підсвідомо:  розвідник  може нічого не знати про свій психічний вчинок. Одначе,  мети своєї досяг: остеріг,  загрозив або налякав.
Луніньські  втопив  блукаючий погляд в обличчя коханця своєї  дружини.
— Звідки пан може про все це знати? — шепотів, напівпритомний. —  Пан оповідає такі дивні і такі цікаві для мене речі… Моментами мені здається, що пан пробуджує в мене дрімаючі якийсь час сонні  привиди,  опритомнює їх, оживляє, вливає в них артеріальну кров… ще хвилина…хвилина –  і  облачаться в тіло.
Він провів рукою по чолу, на  якому зיявилися глибокі,‭  ‬болісні‭  ‬борозни.‭ ‬Якась прикра думка мучила‭  ‬і‭  ‬достукувалася до свідомості.‭ ‬Забжеські‭  ‬обережно приклав холодного гострого ланцета до слабкої ще тканинки і знищив небезпечний зародок.
— Я за фахом — психіатр,  —  збрехав без заїкання, —  питання, які ми розглядаємо, природно, повинні мене цікавити. Досить багато читав в цій галузі. При тому щоденна практика виробляє  вправність в цьому напрямку. Рутина, пане інспекторе, рутина фахівця.
—   Незвичайна зустріч,  — промовив упівголос, ніби до себе, Луніньські.
Розмову перервав вхід кондуктора. Помітивши вищого за чином, віддав йому  належний поклін, а потім, трохи здивований,  звернувся до цивільного гостя:
—  Пан не вийшов у Тульчині?
—  Пан доктор, —  виручив його Луніньські, — їде далі, аж у Вренби і хоче доплатити.
—  Все в порядку, —  відповів Стогрин, приставляючи руку до шапки, — зараз зроблю рахунок і дам білет.
Через декілька хвилин знову були одні. Інспектор зняв плащ і розстібнув кілька гудзиків прилягаючої форменої куртки.
— Жарко тут, як у лазні, — виправдовувався, нахиляючи обличчя до вікна, щоб зачерпнути повітря.
— Насправді, — погодився супутник. —  Може, краще було їхати у цивільному: мундир надто стримую свободу рухів.
—  На жаль,  не міг інакше: їду в справах установи.
—  Ах, так.
—  Прикра місія, — пояснив,  — маю бути арбітром в справі небезпечного саботажу, який мав місце вчора біля Лешна.
—  Дійсно, неприємна історія.
—  Тим більше,  що за головним виконавцем стоять, здається, декілька інших, і то — самі залізничники. Серед працівників станції надто неприхильний настрій до властей.
—  Треба бути обережним, —  зауважив Забжеські.
Той посміхнувся:
—  Дамо собі раду. Але обережність не завадить. На всякий випадок взяв з собою зброю. Може пан хоче зблизька побачити цю іграшку?
І вийнявши з кобури гарно інкрустований пістоль[5], подав його для оглядання.
—  Розкішна зброя!  —  щиро  похвалив суперник, беручи пістолет.  —  Яка робота! Яке оздоблення!
—  Родинна реліквія,  —  пояснював задоволений похвалою володар.  —  Рукоятка, здається, ще з часів Віденської битви[6] , арматуру мій батько пізніше казав переробити.
Забжеські  оком  знавця  оглядав  складові  частини.
—  Справжня цяцька!  —  продовжував дивуватися.  —  Яке  казкове  облицювання!
І з любовью проводив пальцями по грифу[7] з слонової кості, інкрустованої  черепашками.
—   Обережно!  —  остеріг раптом Луніньські.   —   Набитий!
—  Прошу бути спокійним,  — запевнив тамтой, перевіряючи отвір ствола.  —  Вмію обходитись зі зброєю. Ого! Чудова доводка!
Саме тоді поїзд, сповільнивши хід, вיїхав у ліс.‭ ‬У чотирикутнику‭  ‬відкритого вікна‭  ‬зיявилися смуглі силуети берез,‭ ‬поважні,‭ ‬широкі‭ — ‬дубів і білі стовбури вільх.‭ ‬Солодкий серпневий захід цілував їх‭  ‬вершини…
Забжеські  підняв на мить очі і втопив замислений погляд в гущу дерев. Раптом його увагу привернув якийсь великий птах,  котрий з  широко розпластаними крилами летів краєм лісу, ніби  змагаючись з поїздом. Зненацька в Забжеському  відізвались  пристрасть мисливця і бажання похизуватися  своєю вправністю перед суперником.
— Пан бачить цього яструба?  —  звернувся до інспектора, одночасно підносячи пістолет до вікна.
— Що пан задумав? —  спитав Луніньські, хапаючи його за руку.  —  З поїзда не можна стріляти!     Можемо мати великі неприємності.
Однак  той, ніби не чуючи, вже натискав на спуск.
—  Пане! —   протестував інспектор.  —   Я не можу цього дозволити!
І силкувався  вирвати зброю з його руки. У шарпанині, яка з цього виникла, ствол пістолета повернувся  на фатальний кут. Тоді гуркнув постріл…
Обличчя  Забжеського освітилося ніби усмішкою чи здивуванням, і, враз випустивши з пальців пістолет, без слова, без стогону,  він повалився  на подушки сидіння.
—  Що з паном? —  спитав Луніньські зміненим голосом.  —  Пан поранений?
І кинувся до нього, щоб зупинити кров, яка тонким струменем  сочилася по камізельці. В цю мить він помітив виступаючу з внутрішньої кишені піджака фотографію Стахи… Гострий, пронизливий біль пройняв його наскрізь і затвердів десь, скований жахом. Він втопив погляд, шалений від гніву і муки, в обличчя суперника…
Але той вже не відповів:  його знерухомілі очі хвилину перед тим зайшлися більмом смерті.

Примітки

[1] un amore appassionato (італ.) — пристрасне кохання.
[2] messagero dell’amore (італ.) — посланець кохання.
[3]coupé d’amour (фр.) — купе кохання.
[4] qui pro quo (лат.) —   плутанина, непорозуміння; букв. «хто замість кого»
[5] в оригіналі: krócica  (пол.) — вогнепальна зброя з коротким стволом, яка вживалась в XVII – XVIII століттях.
[6]Віденська битва — розгром під Віднем османського війська візиря Кари-Мустафи об’єднаними польсько-австрійсько-німецькими військами під проводом Яна III Собєського 12 вересня 1683 року.
[7]гриф — тут: планка уздовж ложа, деревיяної частини зброї.

Пер. з польської мови LL Листопад  2013 (R)

This entry was posted in Lia Landberg, Жахи, Переклади, Проза and tagged , , , . Bookmark the permalink.

8 Responses to Випадок(Stefan Grabiński “Przypadek”)

  1. eye diseases says:

    I have been reading out many of your posts and i must say clever stuff. I will definitely bookmark your website.

  2. SEO Analysis says:

    I have been browsing online more than three hours today, yet I never found any interesting article like yours. It is pretty worth enough for me. Personally, if all site owners and bloggers made good content as you did, the web will be much more useful than ever before.

  3. You could definitely see your enthusiasm within the work you write. The arena hopes for more passionate writers like you who aren’t afraid to say how they believe. All the time follow your heart.

  4. Pretty section of content. I just stumbled upon your blog and in accession capital to assert that I acquire actually enjoyed account your blog posts. Any way I’ll be subscribing to your augment and even I achievement you access consistently fast.

  5. Good ¡V I should definitely pronounce, impressed with your web site. I had no trouble navigating through all tabs and related info ended up being truly easy to do to access. I recently found what I hoped for before you know it at all. Reasonably unusual. Is likely to appreciate it for those who add forums or anything, web site theme . a tones way for your client to communicate. Nice task..

  6. Hey, you used to write excellent, but the last few posts have been kinda boring¡K I miss your super writings. Past few posts are just a bit out of track! come on!

  7. It is in point of fact a great and useful piece of info. I¡¦m satisfied that you shared this useful information with us. Please keep us informed like this. Thanks for sharing.

  8. I am very happy to read this. This is the type of manual that needs to be given and not the random misinformation that’s at the other blogs. Appreciate your sharing this greatest doc.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *