***

Оксана Йонаш,Берлибаш Закарпаття.
Прийшла баба на базар
Свині купувати.
Ходит хитро, як шанда́р,
Стала вібирати.

Зазира́є то у віз,
То в прицеп си гли́пне,
Шо стоїт там без коліс –
Очи всюди ти́кне.

До рому́на підийшла,
Ціни повзнавала.
Гроші в па́зусі найшла,
Де рано схувала.

У прицепі якес хроме
Рьо́хкає шос сла́бо.
Ромун каже: – Спит ще з дому, –
Й підганьиє лабов. Continue reading

Posted in Гумор, Поезія | Tagged , | Прокоментуй!

Із циклу «Закарпатські образки»

Світлана Бреславська
Такої бойової жони, як у Віті Драба, не було ні в кого. Привіз собі з Одеси. Не жінка – вогень! Ірою звали.
Вітя – хлоп двометровий, широкий, як шафа – колишній бейсболіст. Жона му в пупець дихає, але такого перцю давала понюхати! Якось розізлилася, що прийшов додому пʼяний, метнула му в голову міксером. Вітьовій голові хоч би що, а міксер – японський, відлетів від голови до стіни тай розбився. Таку Іра мала силу в руках – майстер спорту зі стрільби, одним словом. Хотіла якось подивитися де малий в городи побіг, то витягла свою гладкостволку з коліматорним прицілом, тай дивиться, а діти біжать за Сірьожкою:
Сірьожа, біжи домів, бо зараз тя мати пристрілить!
Ось така комедія була. Continue reading

Posted in Гумор, Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!

Смерть

Богдан Волошин, м.Львів
– Вуйку, ви знаєте, шо таке смерть?
– Та чо не знаю. Я сам смерть.
– Як то?
– Коли був дітваком, то у нашому вертепі Смерть представляв. В мене випали передні зуби і я дуже шепелявив. Всі страшно сміялись із шепелявої Смерті і давали мені гроші. А потім Янгол в мене ті гроші забрав. Я пробував битися, але він був сильніший за Смерть і вибив мені ше й два нижні зуби. Я ше більше шепелявив і ніхто не годен був зрозуміти, що та Смерть говорить і то було дуже смішно. В мене і зара нема передніх зубів. Але у вертеп мене не кличуть. Бо то не смішно – стара беззуба шепелява Смерть. То сумно. А за сум гроші не дают… Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!

ІСТОРІЯ ПРО ЖЕРТОВНУ ПОМСТУ МАЦЬКА БАЛЯ

Роман Онишкевич, м.Львів
Жив собі в одному із сіл благословенної Жовківщини добродій на ім’я Мартин, а писався він Баль. Точно так, як знаменитий футболіст. Хоча Андрія Баля тоді – в 50-их роках ХХ століття – ще ніхто не знав, а Мацька добре знали в межах парафії. Чоловік був не злий, компанійський, до роботи особливо не горів, але й слави лінюха не нажив. Був собі хлоп як хлоп. Але мав два талани, через які односельці його трохи побоювалися.
По-перше, Мацько дуже шанував звичаї та традиції. На Різдво, незважаючи на вже поважний вік, не проминав своєю увагою сусідів. Для них, на його глибоке переконання, і свято народження Божого Сина не було би святом, як би в хату із колядою не вступив особисто він – Мацько Баль. На енній хаті й без того не паваротівський голос пана Баля вже тремтів, як стан незайманиці перед таїною тілесного розговіння. Але то було не найгірше. Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , | Прокоментуй!

Із циклу “Закарпатські образки”

Світлана Бреславська, м.Станіславів
Олька вилетіла з хижі на веранду, як підстрілена. Позаду неї гримнули двері, аж вікна задзвеніли.
– Що ся стало?! – вибігла Марія Іванівна з літньої кухні. За нею вийшла невістка.
– Що ся стало?! Що ся стало, мамко?! – віддихувалась Олька. – Побив ня! Побив!
Паралізований свекор, що сидів на стільці під виноградом, хотів щось сказати, та тільки безсило махнув рукою.
– Я го зараз роздЕру! – виліз із машини Петро – Ольчин чоловік. Щось там всередині чи то ремонтував, чи протирав, а зараз вирішив утрутитися в братсько-сестринські стосунки.
Олька продовжувала верещати. Свекруха з невісткою стояли серед подвірʼя, як вкопані, широко розкривши очі і роти. В літній кухні підгорали млинці, але невістці було не до них. Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!

Різдвяний стартап

Андрій Любка,http://zbruc.eu/node/60803
Народження маленького Ісусика завжди підштовхувало мого діда вирушити в путь. У нього було десять братів і сестра, тож обійти всю родину з колядою було справою нелегкою. Я не розумів тоді, та й зараз, коли минуло вже понад двадцять років, не тямлю, чи він більше хотів побачити рідних, чи все ж колядування його цікавило як спосіб отримати святковий погар вина. Фактом є те, що часто він брав мене з собою. Не скажу, що я любив ці походи, бо дідо колядував довго, знав він чимало старих коляд, в яких було купа слів, які я не розумів, а потім ще й наставала черга довгого застілля, під час якого я нудився, бо скільки ж людина може втоптати кіфликів? Та ці родинні гастролі дали мені імпульс почати свій перший стартап. І коли дідо проказував обов’язкове «Вінчуєме, пане ґаздо, сесі сятки святкувати, на рік ся ще ліпших дочекати й прожити на многая і благая літа!», я вже знав, що в наступні сятки колядуватиму сам.
Бо з дідом можна було добряче наїстися (питво мене ще не цікавило), але гроші мені не світили. Господарі гладили мене по голівці, казали, що дуже виріс, що схожий на діда, і всяке різне, та словесним похвалам – гріш ціна. Мене ж цікавили більш прибуткові заохочення, що дали б змогу купити собі 8-бітну приставку до телевізора й запровадити принца Персії до його мети, а супер-Маріо навчити стрибати якнайвище. Тож вирушив я в своє перше турне по родичах, озброєний благою вістю з Вифлеєму і п’ятьма колядками, взамін очікуючи на винагороду. Стартап вдався, і до наступного Різдва я підготувався ще краще. Continue reading

Posted in Люди, Проза, Традиції | Tagged , , , | Прокоментуй!

…від нині до року!

Олег Ущенко, м.Станіславів
— Йой колєдники наші! — Тілько не треба ніц на стіл… — Та, хоть попробуєте. — Хрестос народивси! — Будьмо! — Йой, ти на чому гнала? — Закусуй! — Що там в Києві? — Ади причіпивси, та з цукру? — Ще не вжениси? — Кишка така свіжа тагі нині робила. — Цьотко ви перекладали пляцки маргаринов чи маслом? — «Добрий вечір тобі…» — «Пане господарю!» — «РАДУЙСЯ!» — Дай Бог абисмоси так зібрали через рік. З дітьми, внуками, невістками. — Ганю, різалас пацє… — Взєла чвертку в Словка. Моє до Великодня най ще побуде. — Файно. Тепленько в хаті. — Мушу гишки в сіни виносити і боюси за кота. Але не хочуго виганєти на двир, бо зимно. — А Петро приїхов з Португалії і хоче до Оксани Гушки в Філадельфію їхати. — Вона там робе? — Йой, вона до робити? В оркестрі грає. — Юшка з кугута? — «А той перший празник…» — «РОЖДЕСТВО ХРЕСТОВЕ!» — «РАДУЙСЯ!» — Будьмо! — Гей! — Будьмо! — Гей! — Будьмо! — Гей! — Будьмо-Будьмо-Будьмо! — Гей-Гей-Гей! — І шінуймоси, бо ми того варті! Continue reading

Posted in Люди, Проза, Традиції | Tagged , , , , | Прокоментуй!

…і саморобні чукулядові цукерки з горішками

Олег Ущенко, м.Станіславів
Кущі, які відділяли город від саду, так заносило снігом, що на їх місці виростав височенний бойовий вал, який ми штурмували, аж заслілювало до сонця очі. Якщо вдавалося видертися, то перед нашими, закутаними у шалики обличчями, (вільні були тільки очі), поставало біле безкінеччя, яке творили вітри з надокучливої, бо колола очі, снігової мУчки – так називався дрібний сніг за морозяної погоди. Вали трималися на тонких прутиках аґрусу та позичок. Ми в них часто провалювалися, ламали гілля, могли подряпатися, тому нас з саду виганяли, переджаючи, що можемо лишитися без дарунків на Різдво.

На синьому небі молочні стежки з коменів дотягувалися до завислих серед холоду хмар, щоки швидко червоніли, бо шалік, у кращому випадку, розвівався ззаду, коли санки несли нас в долину, або ми мчали на животах, якщо пробували, як старші хлопці, з’їхати на ногах. Сніг скрипів, хрустів, човгав, чвакав, він відзивався на кожний крок з кришталевою дзвінкістю, але все одно програвав дитячому гамору.

Нанашко Шеремета кричав з ґанку:
– Ану ціхо, бо зима спудитси криків і втіче! – Такі аргументи впливали на дітлахів. Школярі реготали і тоді нанашко переходив в атаку. – Та, курва мать, від вашої совганки корови перестанут доїтиси! Continue reading

Posted in Люди, Проза, Традиції | Tagged , , , , | Прокоментуй!

Баба Тонька пече пампухи

Олег Ущенко, м.Станіславів
– йой! чи вона знає, кілько до яблучних повидлів треба дати тертої ружі? – скривилася Юзє, сусідка з полудневого боку.
– хто тепер дає тістове викиснути? – підтримала її кивком голови Манька, що жиє через дорогу. – наґуздают того кулачок і їдєт з того кулачка.
– а волію доброго де взєти? – почухала голову через грубу хустину Сараниха, – би не шумовси.
вони сиділи на лавці біля подвір’я баби Тоньки і, долонями розганяючи перед обличчям надокучливі сніжинки, які вітер крутив навколо голів, косилися в бік хати баби Тоньки.
– може вона на москальске рождество так зо шкіре лізе?
– певнє партийнов стала.
– тайди! Continue reading

Posted in Люди, Проза, Традиції | Tagged , , , | Прокоментуй!

Закарпатські образки

Світлана Бреславська.
– Бог би тя пОбив, Мигалю ! ЗАщо сь цілу скибу мені від ниви відорав?! ЗАщо моя нива на півметра вужча стала?! – старий Вучкан кинув рискаль на землю і вхопив сусіда за грудки.
Той намагався якось вирватися, але старий Вучкан був не по літах дужий і тримав так міцно, що ледь не в повітрі тряс Мигалем. Той щось там белькотів на своє виправдання, наляканий налитими кров’ю очима сусіда. Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!