Диктатура Галичини

Назарій Заноз, Теребовля на Тернопіллі

Галичина – се не лише стан душі. Вона не тільки в голові та крові. Кождою галичанкою та кождим галичанином ще підкеровує невидимий тріумвірат, котрий складається із диктату мови, запахів-смаків та ритуалів. Тут усе постає із них та їхніх зв’язків, наче саме ця тріада є чимось хтонічним і предвіковим.

Мова в сих краях така жива й соковита, що аж смакує. Вона тут має купу відтінків та запахів, бо вся просякнута кухнею, ніби передпразниковий балкон ароматами вудженини.

Галичина – це республіка слів, бо з них вона постає й в них розчиняється, мов дрібка переданих з Гамерики спецій в празниковому пляцку. Се республіка мови, а тому невисловленого. Вона в галицьких діалектах. В тих словах, що переховуються по кутиках вуст старших панюсь. В недомовленому. Тому тут постійно збираються на застілля, аби говорити про все, лиш не про те, що дійсно важливо. Не про те, що болить. Що лоскоче і змушує серце підстрибувати, ніби гикавка діафрагму.

Continue reading
Posted in Люди, Проза, Традиції | Коментарі Вимкнено до Диктатура Галичини

Містечковий аристократизм

Олег Ущенко, Івано-Франківськ (Станіславів)

Тато був старший від мами на 14 років. Мама, як тільки підвищувала на нього голос, то переходила на Ви. Тато, звертаючись до мами, починав з “дитинко”…
Я дуже любив гуляти з татом містом. То був чисто галицький спацер. З льодами, синдовою водою за 3 копійки і кропльовими цукерками, які тато ховав у себе в кишені, бо у моїх долонях вони топилися.
А ще подобалися ритуальні вітання. Я аж умлівав, так хотів швидше вирости, щоби робити все, як тато.
Якщо зустрічався хтось з чоловіків, то спочатку вони, не доходячи крок один до другого, зупинялися і, легко схиливши голови в бік один одного, ледь-ледь припіднімали капелюхи. Лише після цього віталися за руку. Мене розпирало від гордості, коли хтось з дорослих подавав руку для привітання і мені.
Коли зустрічалися знайомі жінки, то форма привітання залежала від ступеню наближеності. Якщо просто знайомі, то тато зупинявся за два кроки перед панею і припіднімав капелюха, промовляючи “доброго дня, вам, пані”. Якщо ближчі знайомі, то тато зупинявся, припіднімав капелюха і промовляв “цілую ручку пані”. До ще ближчих жінок тато після фрази “цілую ручку пані” підходив і, шанобливо схиливши голову, справді цілував.
У цих ритуалах, з чітко прописаними формами комунікації, у цій фразі “цілую ручку пані” іноді “ручки”, “руці” був дух вічної Галичини з її обожнюванням жінки. То була саме та форма містечкового аристократизму, яким хочеться пишатися навіть зараз, коли все це здебільшого відійшло.

Posted in Люди, Проза, Традиції | Коментарі Вимкнено до Містечковий аристократизм

ТО-було тоді…

Володимир Ковцун(Владзьо). Гнилички на Тернопіллі

Колись, давно, коли я ше по селі бігав в сандалях на босу ногу…
Коли я тікав на ровері з хати на цілий день, і міг до вечора їсти яблука, черешні і горох(а горох – то вам не в муку пер…іти – то коли залазиш по пластунськи на колгоспне поле, лежиш і жереш, бо дід Мушта може злапати…в туалет також треба було ходити належачи)…
Коли я на вудку з ліщини лапалася така риба, що теперішні рибацкі снасті можна запхати в сраку!…
Коли я міг підійти до корови, яка паслася і надоїти собі молока в писок, бо то круто і то моя корова, яка мене знає, і нехай попробує копнути – то получить по рилі!
Коли купався без трусів, бо мама провіряла, чи часом не купався в трусах. Також кожен день перевіряла, чи не втопився. Бо якби втопився – то додому шоб не приходив!
Коли раненько з дідом ходив косити сіно дитячою косою, яку дід зробив спеціально, щоб я виріс хлоп…

Continue reading
Posted in Історія, Без категорії, Гумор, Люди, Проза | Коментарі Вимкнено до ТО-було тоді…

Про палинку

Volika Zuzak

Вечір. Неділя. Сиджу і думаю, що я вам обіцяла в п’ятницю написати щось цікавого. А, так як ми минулого тижня я вам розповідала про пиво, то цього тижня сам Бог велів розказати про палинку🙂.
Інтернетом багато блукає мемів з приводу користі вина, пива, кави. Погана погода? Випийте каву по-ірландськи. Нудьгуєте? Випийте погарчик мерло, а пак іще погарчик, і ще… Начальник ідіот – упийте пива…у п’ятницю…з колегами…і перемийте йому всі кісточки. А, от про палинку немає. Я довго сиділа і думала, а чому ж? І, знаєте, я дійшла висновку, що немає подібних мемів про палинку, бо вона є помічна від усього. Continue reading

Posted in Без категорії | Коментарі Вимкнено до Про палинку

Добре їсти, файно спати… …Бог здоровлє мусит дати!

Борис Явір Іскра, правдивий галичанин з Тернополя

Каждий порєдний галичєнин, чи жиє він у Галичині, чи десь єнше творит свій галицкий світ довкруг, навіть на підсвідомому рівню дбає про себе. Він витворює такі умови житє, жеби лиш му дорогонькому а го догогоньків родиноньці жило сє файно. І в сих речьох він впадає у крайнощі: або багато робит, або нічого не робит. Но і перед тим, єк багато зробити, він просто мусит нічого не робити хоч єкийсь чєс – то така підготовка. Continue reading

Posted in Без категорії | Коментарі Вимкнено до Добре їсти, файно спати… …Бог здоровлє мусит дати!

Дорогонька родинонька

Борис Явір Іскра, правдивий галичанин з Тернополя

Є в життю каждого порєдного галичєнина таке понєтє, від єкого на го струдженім лицю сє з’євлєє і радісна посмішка, і гірка кривизна. То понєтє таке старе, як старий галицкий світ — ще від востатніх римских імператорів а первих словенских кнєзів, єкі колись теж належєли до того понєтє — до дорогонької родиноньки.

Continue reading

Posted in Без категорії | Коментарі Вимкнено до Дорогонька родинонька

Галицкий гумор

Борис Явір Іскра, правдивий галичанин з Тернополя

Каждий порєдний галичєнин гміє жєртувати. Він сипле жєртами де тра і де не тра. Но то не просто жєрти — то щира правда, чєсом гірка, чєсом солодка, но подана через жєрти. Єк ми сє сходимо докупи, то навіть вшиткі наші біди а гореч подаємо через жєрти, а веселі филі житє — тим більше. Порєдні галичєни надівают такі усміхнені маски а жєртуют, жеби було весело собі а й перед єншими сє представити, гейби мают найліпше у світі житє, бо зле жити порєдний галичєнин просто не годен і єк му сє жиє хоч троха зле, значит бізівно винні в тім полєки чи москалі (вшиткі, хто десь там за Сяном чи Збручом жиє).

Continue reading

Posted in Гумор, Люди, Проза, Філософія | Tagged , , | Коментарі Вимкнено до Галицкий гумор

Ми, чоловіки, є направду прості.

1. Ми такі прості, як люфа.

2. Не розуміємо ніяких тонких натяків. Натяки на натяки також на нас не діють. Натяки навіть зроблені перед нашим носом не впливають на їх розшифровку. Жінки, просто скажіть, що хочете.

Continue reading

Posted in Без категорії | Коментарі Вимкнено до Ми, чоловіки, є направду прості.

Із циклу “Закарпатські образки”

 Світлана Бреславська

Дід Іван такий цікавий чоловік був. Високий, худорлявий, трохи сутулий. Ходив з ціпком, а коли гнав телицю пасти, то так на горби дряпався, як молодий. Телиця бігла вперед, тоді зупинялася, чекала діда, а тоді знову бігла вперед. Так вони й ходили цілий день горбами. Нам захотілося піти з дідом, то аж захекалися – не могли наздогнати. Дід сміявся, що такі молоді, а ледве дихаємо, не можемо навіть з його телицею зрівнятися. А які ми маємо бути, коли Сашко курить, а я – вагітна?! Але то нічого, хоч пройшлися, ноги розім’яли, малини наїлися – росла попри дорогу. В дідових краях – на Іршавщині – природа, як – в Едемському саду: не надивишся й не надихаєшся. І дід такий привітний.

Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Коментарі Вимкнено до Із циклу “Закарпатські образки”

Рай

Юлія Сливка, Львів

в великій хаті діда старенького висить чотири образи по чотири сторони світу.
такі, що наганяють на тебе страх Божий.
в дерев’яних рамах.
під шклом.
вишиті грубим хрестиком.
над ними на цвєшках – викрохмалені на цупко вишиті рушники.
на дверях хати висить поперечник, вишитий таким самим взором.
по двох боках великої хати –
масивні й полаковані дубові ліжка з квадратними подушками на піру.

Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , | Коментарі Вимкнено до Рай