Із циклу “Закарпатські образки”

 Світлана Бреславська

Дід Іван такий цікавий чоловік був. Високий, худорлявий, трохи сутулий. Ходив з ціпком, а коли гнав телицю пасти, то так на горби дряпався, як молодий. Телиця бігла вперед, тоді зупинялася, чекала діда, а тоді знову бігла вперед. Так вони й ходили цілий день горбами. Нам захотілося піти з дідом, то аж захекалися – не могли наздогнати. Дід сміявся, що такі молоді, а ледве дихаємо, не можемо навіть з його телицею зрівнятися. А які ми маємо бути, коли Сашко курить, а я – вагітна?! Але то нічого, хоч пройшлися, ноги розім’яли, малини наїлися – росла попри дорогу. В дідових краях – на Іршавщині – природа, як – в Едемському саду: не надивишся й не надихаєшся. І дід такий привітний.

Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!

Рай

Юлія Сливка, Львів

в великій хаті діда старенького висить чотири образи по чотири сторони світу.
такі, що наганяють на тебе страх Божий.
в дерев’яних рамах.
під шклом.
вишиті грубим хрестиком.
над ними на цвєшках – викрохмалені на цупко вишиті рушники.
на дверях хати висить поперечник, вишитий таким самим взором.
по двох боках великої хати –
масивні й полаковані дубові ліжка з квадратними подушками на піру.

Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , | Прокоментуй!

Із циклу “Закарпатські образки”

Світлана Бреславська

Чистили кусаками пруття. Відкидали зелену шкірку з вербових прутиків, біле осердя, чи пак, самі прутики, складали рівненькими снопиками. На дворі було тепло, тож сиділи колом на подвірʼї, кожна підперезана великим сірим фартухом – аби не вимастити сукню. Помагали одна одній: раз чистили у Марії, а відтак мали йти до Анці.
– Ой, жони, ви би знали… Василь Сабов хотів ся женити на Віточці. Більше года з нею ходив. А отець му каже: «Не женися, бо то ти – сестра». Розумієте?!
– Ба котра ж це Віточка? Мадярка? – підняла голову тітка Василина.

Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!

* * *

Любов Проць, Дубляни коло Самбора.

Всіх обійшла: корівку, пса і піч.
Мед злагоди загуснув поміж нами.
Корівка спить. Піч пахкає димами.
Пес віддано спинається до віч.

Та знають всі: розказую байки.
Не все так рівно-гладко: ще душа є!
У білі ночі ходить і ридає,
Бо світ довкола – їй такий гіркий…

Continue reading

Posted in Поезія | Tagged | Прокоментуй!

***

Світлана Бреславська

на призьбі старої хати
стоїть весна
сумна
пелехата
дивна
розхристана
очима блискає
від холоду пʼяна
вбрана
в останній сніг
і в перший барвінок
Continue reading

Posted in Поезія | Tagged , | Прокоментуй!

Галичанин і смерть

Володимир Гевко, файне місто Тернопіль

Зі смертю у галичан давні та дуже особливі стосунки.
Галицьке memento mori починається з вибитого імені та дати народження на надгробному пам’ятнику галичанки, коли ховали її чоловіка і завбачливо одразу вибили імена двох, бо менше мороки і хто його знає які потім будуть ціни. Ще з добрих два десятки років вона приходить полоти пирій і читає своє ім’я на могильній плиті.

Continue reading

Posted in Гумор, Люди, Проза, Традиції | Tagged , , | Прокоментуй!

***

Оксана Йонаш,Берлибаш Закарпаття.
Прийшла баба на базар
Свині купувати.
Ходит хитро, як шанда́р,
Стала вібирати.

Зазира́є то у віз,
То в прицеп си гли́пне,
Шо стоїт там без коліс –
Очи всюди ти́кне.

До рому́на підийшла,
Ціни повзнавала.
Гроші в па́зусі найшла,
Де рано схувала.

У прицепі якес хроме
Рьо́хкає шос сла́бо.
Ромун каже: – Спит ще з дому, –
Й підганьиє лабов. Continue reading

Posted in Гумор, Поезія | Tagged , | Прокоментуй!

Із циклу «Закарпатські образки»

Світлана Бреславська
Такої бойової жони, як у Віті Драба, не було ні в кого. Привіз собі з Одеси. Не жінка – вогень! Ірою звали.
Вітя – хлоп двометровий, широкий, як шафа – колишній бейсболіст. Жона му в пупець дихає, але такого перцю давала понюхати! Якось розізлилася, що прийшов додому пʼяний, метнула му в голову міксером. Вітьовій голові хоч би що, а міксер – японський, відлетів від голови до стіни тай розбився. Таку Іра мала силу в руках – майстер спорту зі стрільби, одним словом. Хотіла якось подивитися де малий в городи побіг, то витягла свою гладкостволку з коліматорним прицілом, тай дивиться, а діти біжать за Сірьожкою:
Сірьожа, біжи домів, бо зараз тя мати пристрілить!
Ось така комедія була. Continue reading

Posted in Гумор, Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!

Смерть

Богдан Волошин, м.Львів
– Вуйку, ви знаєте, шо таке смерть?
– Та чо не знаю. Я сам смерть.
– Як то?
– Коли був дітваком, то у нашому вертепі Смерть представляв. В мене випали передні зуби і я дуже шепелявив. Всі страшно сміялись із шепелявої Смерті і давали мені гроші. А потім Янгол в мене ті гроші забрав. Я пробував битися, але він був сильніший за Смерть і вибив мені ше й два нижні зуби. Я ше більше шепелявив і ніхто не годен був зрозуміти, що та Смерть говорить і то було дуже смішно. В мене і зара нема передніх зубів. Але у вертеп мене не кличуть. Бо то не смішно – стара беззуба шепелява Смерть. То сумно. А за сум гроші не дают… Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Прокоментуй!

ІСТОРІЯ ПРО ЖЕРТОВНУ ПОМСТУ МАЦЬКА БАЛЯ

Роман Онишкевич, м.Львів
Жив собі в одному із сіл благословенної Жовківщини добродій на ім’я Мартин, а писався він Баль. Точно так, як знаменитий футболіст. Хоча Андрія Баля тоді – в 50-их роках ХХ століття – ще ніхто не знав, а Мацька добре знали в межах парафії. Чоловік був не злий, компанійський, до роботи особливо не горів, але й слави лінюха не нажив. Був собі хлоп як хлоп. Але мав два талани, через які односельці його трохи побоювалися.
По-перше, Мацько дуже шанував звичаї та традиції. На Різдво, незважаючи на вже поважний вік, не проминав своєю увагою сусідів. Для них, на його глибоке переконання, і свято народження Божого Сина не було би святом, як би в хату із колядою не вступив особисто він – Мацько Баль. На енній хаті й без того не паваротівський голос пана Баля вже тремтів, як стан незайманиці перед таїною тілесного розговіння. Але то було не найгірше. Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , | Прокоментуй!