Солуків: минуле – вічне


Галина Миколаївна МАКСИМІВ (КОВАЛЬ),
Член Національної спілки журналістів України.
спеціально для www.dubrova.if.ua

«ЯКИЙ СУСІДА, ТАКА Й БЕСІДА…»

Зайве повтоювати відому істину, що майбутнє пов’язане з минулим. Тому варто донести призабуті сторінки минулого до тих, хто хоче знати, чиї вони діти та внуки, і звідки рід їх початки бере. Таких запрошую у захопливу мандрівку.
Після того, як кочові племена почали освоювати безмежні простори Праукраїни, багато племен пройшли через прикарпатські землі. Не знаємо назв первісних поселень, проте маємо відомості, що село Солуків заснували уже набагато пізніше славні войовники – реєстрові козаки – близько 1595 року. Доти існувало невелике поселення – село Ямне. Назване так тому, що на його території було багато вивірків та ям, не так придатних для полювання на дикого звіра, як на татар. В той час ці загарбники з особливою жорстокістю спустошували села.


Дзвори мали довжину від десяти до ста метрів, глибину до п’яти метрів, були порослі чагарниками та деревами, тому служили прихистком для тих жителів Ямного, котрі не могли стати до оборони: дітей, літніх людей, поранених. У тих дзворах вода взимку не замерзає – з-під землі б’ють теплі нори. Навколо села Ямного росли друмучі ліси. Уздовж західного боку Ямне оточували мочарі. Поблизу села протікала могутня річка, звана Ужишевою. Як бачимо з нинішніх обрисів її берегів – до 15 метрів ширини, й до восьми-десяти глибини. Нерідко під час повеней вона виходила з берегів. Невідомо, з якої причини ріка обімліла. Згодом вона стала невеликою річкою. Старожили розповідають, що «ще плавали на ній човнами і ловили рибу кошиками». Нині ця річка стала малим потічком, вкрай забрудненим.
«ЩО В КОГО ПЕЧЕ, ТОЙ ПРО ТЕ Й РЕЧЕ»
Село Ямне межувало з селом Яворовим. Поблизу яворівських дзворів була церковця. Жителі Ямного відвідували її, бо своєї не мали. Імовірно, святиню спалили татари. Під час Першої світової війни на тій території гриміли кровопролитні бої.
«…Як їхати нинішньою промисловою дорогою до Підбережа, то уздовж неї справа були мочарі, засіяні очеретом, вербою та березиною. Одного разу на тих болотах трапилася моторшна історія. Ясної літньої ночі, коли місяць був уповні, з Ямного їхав священик із прислугою. Поверталися вони від хворого, котрий потребував сповіді й причастя, бо був при смерті. На болотах завив несподвівано вовк, коні сполошилися, погнали навмання, вискочили помежи очерети і за лічені хвилини потонули коні з бричкою, а з ними й люди.» (із розповіді жителя Солукова Любомира Куціля 1949 р.н). Ця місцевість і донині вважається «гиблою». У дзворах поблизу Ямного у 40-50 роках ХХ століття мученицькою смерті загинуло понад двадцять людей. Серед них були повстанці і не тільки… Не так давно бандити напали на інкасаторський автомобіль. Одного з інкасаторів вбили.
«НА ВСЯКІМ ПОДВІР’Ї – СВОЄ ПОВІР’Я»
Але повернемося до історії села Ямного. Воно було невеликим і нараховувало до тридцяти хат. Якщо в кожній проживало по троє людей (середньостатстично), то всього в селі було не більше сотні жителів. Вони були християнами, але все ж не забували прабатьківських вірувань та настанов. Найперше:
– оселі будували дверима до сонця: «Щоби Даждьбог світлу долю давав…»
– на дверях прибивали підкову – «Щоби Сварог-коваль щастя кував…»
– стайні прибудовували до житлової частини хати: «Аби Велес худобу (маржину) беріг», в господарстві добре «велося». Щедрівки, гаївки, колядки, обжинки, купальські пісні – все це відгомін язичницьких часів.
– «Божі сини за правду полягли» – згадували старожили. Ще до народження Ісусового на теренах Київської Русі правив князь Бож. Це були страшні, кровопролитні часи. Князя та його синів замордували жорстокі завойовники. Тому «Божих синів» жителі Ямного згадували під час різдвяних свят.
Язичницькі вірування тих часів відобажають легенеди й перекази. Деякі з них збереглися й досі.
« …Давніх часів на землі жили люди такі високі, що смереки їх у задниці кололи. А згодом, як тих велетнів Бог ізнищив, стали помежи людей ходити диви. Були вони… вищі від людей, носили капелюхи високі й плащі чорні, що землею волочилися і були без гудзиків та защіпок. Обличчя мали людські, та з людьми не розмовляли. Зустріч з ними віщувала біди й злидні. Перед австріяцькою війною іще людям показувалися, а згодом щезли…» ( з розповіді Головатого Миколи Іваноича, 1929 р. н)
«… Одного разу, далеко за північ, з Човганів поверталися з весілля музики. Зупинилися біля Ямного на пригорбку під ліщиновими кущами відпочити. Дивляться – до них з лісу прямує чорнявий чоловік, багато вбраний. Підійшов до них та й каже: «Ану, заграйте мені пісні веселої. Я вам добре заплачу…». Виймає гаманця великого, а там – безмір грошей паперових та золотих монет. Заграли музики одну пісню, другу, та не спинилися. Пан гроші їм сипле, а вони грають. Раптом перший півень у селі заспівав – пан щез, як вітер. Але музикам то не в досаду – радіють добрим заробіткам. Вони до паперових грошей – а то листя дубове, вони до золота – а то вугіль пригаслий. Втікали з того місця, та все дорогою хрестилися й молилися…»
(з розповіді Григорської Марії Дмитрівни, 1921 р.н).
«НЕ ГОВОРИ ЩО НЕ ЗНАЄШ, АЛЕ ЗНАЙ, ЩО ГОВОРИШ!»
Як і належиться серед корінних бойків, основним атрибутом у віруваннях, звичаях та побуті жителів Ямного була велика глинобитна піч. Тепер таких майже не залишилося. Давня бойківська піч – то центр Всесвіту. Жителі Ямного спостерігали безмірні простори Чумацького шляху. Особливо чітко він був видимим узимку. Галактику вони називали Колесом. «На небі Колесо – пора їсти коливо». Коливо – варена пшениця. Її споживали під час різдвяних свят, коли поминали померлих родичів. У печі відбувалася найбільша Таїна людського Всесвіту – випікання біля грані (жевріючого вугілля) паляниці. Піч мала такі розміри: ширину – 2 метри, дожину – 2,5, висоту – 2,2 метра. Вона була прямокутною, повністю мощеною з глини. Плетений із негрубої ліщини комин трапецієвидної форми мав розміри 70х60 сантиметрів і вів аж до стелі. Його туго набивали глиною. Продовження комина було на горищі і мало воно форму … лежачого вола. Дим із пащі «вола» ішов на сіни, а відтак у дірку трикутної форми, котра була на даху. Свої оселі жителі Ямного вкривали здебільшого очеретом, інколи соломою. У хаті була так звана «підпіч». Там ночували кури. Вони виходили з підпечі до сіней, а відтак надвір.
З протилежного від сіней боку до хати, як ми вже згадували, жителі Ямного, а пізніше й Солукова, прибудовували стайні для худоби. Під час суворих зим господарі малих телят, ягнят чи іншу живність заводили до хати й відігрівали біля теплої печі. На ній могли зимувати троє і більше челяді (людей). Піч займала почесне місце в побуті бойків, про що свідчить співанка :
За нікого я не піду, лише за Пилипа,
Бо в Пилипа піч велика, на печі музика!
Житель Солукова Вінтонів Микола Романович (1979 р.н) розповів цікаву легенду, в якій головну роль відіграє глинобитна піч. За її комин можна було непомітно сховатися.
«…Один чоловік мав дуже прикрий характер. Як проїжджав кіньми попри цвинтар завжди бив їх батогом та кричав голосно: «Вставайте мертві, бо їдуть живі!» Так було багато разів…
Та одного разу їхав він попри цвинтар, але тільки-но вигукнув ті слова, як з-за цвинтарної брами до нього виходить чоловік, дуже блідий з лиця, та й запитує: «Чого галасуєш, чоловіче?». Федір коня б’є, а кінь з місця не годен зрушити… А той блідий чоловік каже : «Не бий коня та не втікай, ліпше у гості мене запроси. У суботу з’явлюся. Та не сам, зо мною ще люди будуть…» – і щез за брамою, наче вихор.
Чекає Федір суботи, не знає чим гостей частувати. Але щось у душі його так муляло, що пішов він до священика. Розповів йому всю історію, а отець духовний каже : «Великий гріх ти вчинив – душі покійників потривожив. І прийдуть вони в суботу не для того, щоб хліб з тобою їсти, а того, що спокою через тебе не мають. Як прийдеш додому, вчини так: засвіти свічку на столі, біля неї постав миску зі свяченою водою, відтак відкрий вікна та двері навстіж. Сам сховайся на піч, молися там тихо й не злазь, доки півень не проспіває…».
Настав суботній вечір. Вчинив Федір все так, як велів священик, заліз на піч і став чекати, що буде далі. Настала північ. Заходить до хати мрець, блідий аж синій, повів очима по стінах, походив закутками. Далі підійшов до миски зі свяченою водою, вмочив два пальці і вилетів через вікно. Заходили один за одним інші покійники, пальці у свячену воду вмочували й вилітали через вікна, як птахи. Наостанок прийшов до хати той, що з Федором біля брами розмовляв і каже грізно: «Чоловіче, не тривож більше наші душі!». Далі вмочив пальці у свячену воду і вилетів через вікно з такою швидкістю, що аж свічка погасла.
Проспівали півні, зліз Федір з печі. Ще зовсім молодий чоловік став за ту ніч сивим, як голуб. До кінця своїх днів він молився за упокій тих потривожених душ, та каявся у своєму вчинку нерозумному…».
«КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!»
Наближаємося до трагічної сторінки історії нашого краю. З 1593 року татари посилювали свої напади. Села спопеляли. Трагічної долі зазнало й село Ямне.
«… То було ранньої весни, як дерева у лист вбиралися. В Ямному гуло весілля. Наскочили татари на село зненацька. Козаки при шаблях були, стали до оборони. Музики грають, шаблі іскри крешуть, крівця людська рікою тече. Вдарив молодий татарського ватажка шаблею по руці, і вона на землю покотилася. Озвіріли загарбники. Схопили його в коло, голову буйну відрубали. Поставили закривавлену на таріль і піднесли, сміючись, молодій, а в неї з жалю й страху серце розірвалося…
Люди, хто встиг, втекли до лісу. Хто живий лишився потому повернулися…»
( з розповідей Марії Миколаївни Кудибин 1927 р.н).
Село Ямне було вщен спалене. Імовірно, тоді згоріло разом зі старою деревяною церковцею та цвинтарем й село Яворове (Яворів).
Напровесні, як зійде сніг, на місці села Ямного видно горбки. То – фундаменти будинків. Століттями там росла різна трава, а найбільше, – як спомин про відтяту голову молодого козака, – болиголов. На вечорницях та посиденьках солуківці завжди згадували про ті далекі події.
Реєстровий козак Андрій Солюк того ж таки року прейшов на інший беріг ріки Ужишевої й поселився на вільних землях разом із челяддю. Хутір його люди так і називали – Солюків. На свій хутір Солюк спочатку приймав жити тільки реєстрових козаків. Його нащадки запам’ятали у сусідстві німців, євреїв, а згодом й поляків. На початку ХІХ століття Солюкове село нараховувало вже 49 дворів.
На місці знищеного татарами Ямного тривалий час ніхто не селився. «Гибле місце» – застерігали з покоління в покоління старожили. Але після скасування 1848 року панщини там почали селитися драби – безземельні селяни (пол.), котрим пани Габузінські не дали землі. Їх нащадки вже за радянської влади асимілювалися серед корінних солуківчан, а їх старі хижини заросли терном та бур’янами.

This entry was posted in Історія, Легенди, Люди and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *