«Сьліпі на матчі не ходіт»*

хцюхХцюк Анджей (Chciuk Andrzej) народився у Дрогобичі 1920 р. Після закінчення гімназії розпочав навчання на правничому факультеті університету Яна Казимира у Львові. Після входження совєтських військ до Дрогобича Хцюк нелегально перетнув кордон з Угорщиною. У жовтні 1951 р. виїхав до Австралії. Співпрацював з найбільшими польськими еміграційними осередками: паризькою «Культурою» Єжи Ґедройця та лондонським часописом «Wiadomości» Мечислава Ґридзевського.  Переклад здійснено Наталкою Римською за виданням: Andrzej Chciuk, Atlantyda. Wyd-wo LTW, Warszawa 2002.

Друкується з дозволу головного редактора часопису “Ї”

[…]

Узагалі вважається, що найзапальнішими, найзахопленішими, найнервовішими і найвірнішими футбольними вболівальниками на світі є мешканці Південної Америки, Еспанії й Італії.

Дрогобич і його нафтовий басейн, як відомо, лежать не в тих сторонах, а проте дрогобицькі вболівальники своїм шалом і несамовитістю були на голову вищі від найбільших фанатиків з Буенос-Айреса чи з Ріо-де-Жанейра. Якби дійшло до зустрічі між ними і нашими дрогобицькими пашаками [1] , то не підлягає ані найменшому сумніву, що наші вболівальники побили би тамтих. Радше дослівно, на жаль.

Це можна назвати дикістю, та проте годі не побачити дивовижного колориту, а инколи цілком неповторного чару, бо таких типів, приповідок і ситуацій, як там, я не стрів ніде инде, хоча кидало мною, мов м’ячем, по країнах і континентах, а свого часу, як паризький кореспондент варшавського «Спортивного огляду» [2] , таки бачив кілька захопливих матчів.

Поки дрогобицький «Юнак» грав у класах C і B, на матчі ходили хіба нормальні вболівальники, яких можна стріти скрізь. Місцеві змаги з жидівськими дружинами, як «Бетар», «Звізда-Штерн», «Бріт Трумпельдор», або з українськими, як «Дніпро», були темою розмов лише для обмеженого кола цікавих. Уже більше говорилося про футбол, коли місцевий Військово-цивільний спортовий клуб «Юнак» почав грати у класі А з бориславськими малахами «Стрілець» і «Кадімах», а цілковитий шал серед дрогобицьких цибульників [3] запанував тоді, коли «Юнак» як єдиний представник нафтової глибинки в окружній лізі мірявся силами з перемиськими «Полонією» і «Сяном», ярославським «Оґниськом», самбірською «Короною», стрийською «Поґонню», ряшівською «Ресовією», станиславівською «Реверою» і львівськими дружинами, такими як «Лехія», «Гасмонея», «Україна», «Білий Орел» або «Поґонь І Б».

І хоча ті матчі часто мали національний присмак, бо «Гасмонея» була жидівська, а «Україна» і «Сян» українські, та однак цілий наш нафтовий басейн муром стояв за «Юнаком», бо місцевий патріотизм був сильніший понад усе решта. Однак національні преференції часом давали про себе знати. Було це тоді, коли за «Юнаком», що грав з «Гасмонеєю», обставали всі українці, коли ж «Юнак» грав з «Україною», то не мав ліпших вболівальників від жидів. Бо ніщо так не тішить, як поразка ворога, навіть, якби ми самі не мали з того жодного пожитку.

Усі ті протистояння мали у собі щось опереткове і не становили небезпеки, якщо взяти до уваги, що Маріянцьо Вільк, який, аби зупинити матч, що «Юнак» програвав, вибіг на поле, перебраний на жида, з причепленими пейсами, у позиченому халаті, і давай лупасити суддю парасолем, аби заплата впала на жидів, що саме перемагали «Юнака», найліпші гравці якого були видалені з поля або ж травмовані, а матч той, якби відбувся кілька тижнів пізніше, коли аси вже очухалися б і відбули покару, міг би скінчитися перемогою «Юнака», – то ось, повторюю, Маріянцьо з вулиці Блонної в часі окупації ховав у себе жидів, колишніх суперників, хоч важив головою. А малий Струтинський, хоча на матчах страшним голосом кричав «бий жида!», потому загинув разом з цілою родиною – німці розстріляли його за переховування кількох друзів-жидів.

Ясна річ, уболівання такого роду не дуже мало щось спільного зі спортом як таким, а проте надзвичайно оживлювало атмосферу навіть найбільш млявого матчу. Окрім матчу на траві, був іще инший матч – на трибунах або на плотах і деревах довкола поля, бо там звичайно сиділи найвидатніші знавці копаного м’яча. Йшлося про те, хто найліпше і найдотепніше кричить, бо дотеп у таких справах був найліпшою зброєю.

Коли «Юнак» уже грав в окружній лізі і пхався догори таблиці, то на його матчі приходили всі. Бо не тільки так звані пані з так званого товариства, для яких матч заступав показ моди (а як пані, то й пани сунули там гурмою), але навіть бандити і злодії: це спричиняло, що тоді у спорожнілому Дрогобичі під час матчу і кілька годин потому не нотували жодних випадків крадіжки чи вбивств. Кожен поліціянт, який того дня мусив залишатися на службі у місті, а не на стадіоні, відчував це як кару вислання на Сибір. Ба навіть багато годин по матчі не було у нашій коханій дірі крадіжок, хіба що зростало число бійок, що свідчить про те, що й шопенфілери [4] і кишенькові забували про свою професію і збоку по-аматорськи вправлялися у стусанині.

Та що там багато говорити: нафтова столиця Польщі, тобто наш потішний Дрогобич мав близько 40 тисяч мешканців, і часом якраз стільки або лише трішки менше потрафило бути на матчі, розсаджуючи і так об’ємний, як на таку діру, стадіон PWiWF [5] . Ясна річ, удома залишалися хіба що немовлята, малі діти, священики і рабини (проте не всі), старші жінки і хворі, але їхню відсутність вирівнювали маси прибулих із Борислава та инших містечок і сіл повіту.

На матч «Юнака» з «Україною», пам’ятаю, прибули цілі процесії українців зі села, що мало таку чудову назву – Нагуєвичі, де народився їхній славний поета Іван Франко. З того села прийшли, як мовилося, цілі процесії з парохами і хоругвами св. Юра, і дивилися на свого духовного отця, коли кричати, бо на копаному м’ячі не зналися ні бум-бум. А позаяк їхній священик загубив окуляри у тлумі, то кричали тоді, коли і всі, тобто за «Юнаком». За силою тих криків мій батько, який визнавав тільки матчі у кнайпі Драбіка і на стадіон не ходив, міг сказати мені результат матчу, стоячи у брамі нашого дому, хоча я – тоді доволі дрібний хлопчина – перший гнав наввипередки з иншими, аби тільки бути удома першим звістуном великої новини. Лишень батько зіпсув мені всю радість посвячення, бо, побачивши мене, вже здалеку кричав: «Юнак» виграв 3:2. Бо ж були два неймовірні верески радости і два слабших – жалю.

Але правдивий шал запанував у Дрогобичі, коли, перед самою війною, «Юнак» грав уже зі «Сміґлом» з Вільна, «Шльонськом» зі Свєнтохловиць чи шльонським «AKS» за вихід до державної ліги. Такого початку великої національної злагоди у нас ніколи доти не було. Це були чудові часи, навіть найзапекліші противники санації ходили на матчі, навіть звільнені з «Берези» ендеки і комуністи, кагал та отці василіяни сунули на матч за кілька годин до його початку, не забуваючи набрати зі собою песток [6] («пестки пражені, пестки» – кричали продавці) або канапок, бо ж відомо, що з великих емоцій чоловік робиться голодний.

Місто обезлюдніло, немовби по ньому перейшлася чума, а позаяк усі установи і льокалі було тоді зачинено, то всі справи полагоджувалося на стадіоні, якщо, звісна річ, у такому тлумі вдавалося зустріти того, кого хотілося. Найвигідніші справи в гірничому і скарбовому уряді або ж у маґістраті полагоджувалося на матчах, бо уряди йшли туди in corpore, а коли «Юнак» вигравав, то кожен референт мав доволі прихильний настрій.

[…]

…стадіон збурився і вирував, мов казани на рафінерії [7] , кричав і аж заходився криком, бо такий штрафний дуже придався б «Юнакові». Аж зробилося гаряче від збудження, всі жестикулювали, злословили на адресу судді, сумнівалися у моральності його мами у дівоцтві, галас не вщухав, але суддя показував, аби грали далі, отож Габовський, який звивався від болю, швидко встав і жваво побіг на середину поля, щоб не залишитися в офсайді. І вже знову пер як торпеда, аби прийняти далеку передачу Ґерулі. Зупинив м’яча, обійшов супротивника, побіг навально, зробив вихиляса і подав Кручкові, який з льоту вгатив м’ячем просто в поперечку.

– Ґольштанґа! – завив розчаровано тлум. А хлоп, немов у пологовій гарячці, кричить до сержанта, ніби той стояв від нього за кілометр:

– Виділи’сьте, пане, того олєя, пане владзо? Ййййой, шо за пацалига! Таж то тре’ мати не знати якого пеха, жеби та ґольштанґа сі акурат трафила! Але ’му зафастриґовав лівов, виділи’сьте, пане?

– Та певне, же видів, сьліпі в поліції не служіт, наскільки я знаю, – скривився Тарковський, який не міг змиритися з такою ситуацією. – Але була бомба, мамуню моя, же він тиж тої брами не поломав. Штаєрман ліпше би не стрілив.

– Штаєрман міг би при Кручку воду носити, – заопонував хтось.

– Ой, шо ви, пане, кажете, – запищав від обурення якийсь брюнет. – Ви є антисеміта. Але треба признати, же Кручек файно ввалив.

– Стульте пельку, бо не даєте зосередитися, – кричав якийсь українець. – Але бігме, якби то був Скоцень, то вже би мали книдля.

– Ви, може, хочете тим сказати, же Скоцень з львівської «України» ліпше грає за Кручка? – задерикувато піднявся якийсь пан в окулярах, нервово поправляючи їх на носі, готуючись до атаки.

– Ліпше не ліпше, але вільно мені сказати, шо він би йому таку люфу пустив, шо той брамкар би зіср…ся…

– Як ви виражаєтеся, ту’ є дами, – піднявся пан в окулярах.

– Як вони є дами, то ніц не розуміють з того, шо я сказав, принаймні того зрозуміти не повинні. Зрешта дивіться на матч, чому на мене? Не платили’сьте за то, жеби мене оглядати, тілько матч. А як кричите на судього, то нагадую вам, же тут висить напис: «Упрашає ся заховати супокій супроти судього тай грачів». А ви шо? А ви сі дрете, як старе простирадло. Пане, та я мив нині вуха, буде вже, стульте писок!

[…]

Зовсім инші були часи у Дрогобичі. Коли на відбірковий матч «Юнака» з «Реверою» до Станиславова поїхало сім спеціяльних потягів, заповнених по самий суфіт [8] , аби тільки підтримати свою команду на чужому полі. Або коли перед дрогобицькою поштою на вулиці Яґелонській дві тисячі народу чекало на результат матчу «Юнака» з львівською «Україною» у Львові. На той вирішальний матч за чемпіонство в окружній лізі з такої малої діри до Львова всякими транспортними засобами поїхало було п’ять тисяч люду, а були й такі, що два дні перед тим вийшли пішки, як Жан Жак Русо, хоча через Меденичі було понад 70 кілометрів багнюки. Ті, які тепер чекали перед поштою, не могли вже знайти жодного способу і мусили залишитися у Дрогобичі, сповнені напруження.

«Україна» мала одне очко переваги перед «Юнаком», що перебував на другому місці у таблиці, а позаяк перед тим виграла у Дрогобичі, то настрій був радше пригнічений, навіть серед найбільш гарячих оптимістів, тим більше що «Україна» мала добру команду. Ну й виглядало так, що звитягу здобуде «Україна», бо це був останній матч сезону. Навіть нічия, мало, зрештою, ймовірна у Львові, не врятувала би «Юнака».

Атени на вістку про Термопіли не чекали у такому напруженні, як тоді моє містечко. Настрій був зґлив’ялий, хоча у кожного тліла іскорка надії, яка спиралася на те […], що скільки разів преса передрікала «Юнакові» поразку, то він якимсь чудом вигравав. На той матч до Львова стягалися тлуми українців з цілої Східної Малопольщі, навіть із Дрогобича поїхав один потяг українських вболівальників, аби «обставати» за «Україною», але він їхав до Львова не через Стрий, а через Рудки, аби лиш не зіткнутися з вболівальниками «Юнака», бо це могло допровадити до бійки.

Коли до натовпу, що очікував у гробовій тиші перед поштою – а в незвичній невеселій тиші чутно було хіба літанію з поблизького костьолу, – вийшов сам начальник пошти, бо це була справа, важлива для цілого міста, і витерши спітніле від хвилювання чоло, пискляво крикнув: «Ми виграли 4:3!» – плачучи при цьому, як мала дитина – юрму опанував шал!

Що тоді діялося – важко описати. З костьолу вибіг служка, за ним инші, у приміщенні залишились тільки глухі дивотки і ксьондз Єндричко, якому важко було відійти від вівтаря. У сусідньому кінотеатрі «Штука» перервали показ фільму з Фліпом і Флапом [9] , а оператор тремтячою рукою написав на картці і пустив на екран: «Далі ше буде, ше набили «Україну» 4:3!». З кнайпи Померанца вибіг кельнер, аби довідатися, чи не вибухнула, не дай Боже, війна. Чотирнадцяте липня у Парижі [10] , поруч із тим загальним нападом шалу, який тоді охопив Дрогобич і шарпав ним, немов раптовий порив вітру, напевно виглядало би як похорон. Били дзвони, гуділи клаксони авт (ясна річ, всього лиш кількох, бо решта з тих двадцяти, які були у Дрогобичі, поїхала до Львова), люди на вулицях цілувалися як дурні, плакали як діти і сміялися як вар’яти.

Здобуття перемоги в окружній лізі забезпечувало «Юнакові» право брати участь у розіграші за вихід до державної ліги. Скільки тоді у місті було позашлюбних любощів, як подав це один поліціянт у рапорті, – того і комп’ютер не злічить. Кнайпа Померанца висохла вже о другій ночі. «Ґдиня» Франя Лінтнера протрималася трохи довше, а до станції із тріюмфальним свистом під’їжджали локомотиви, тягнучи вагони цілком п’яних і геть похриплих уболівальників. Український потяг, що вертався через Рудки, дипломатично затримався перед двірцем коло старої рафінерії Дроса; там також не було багато тверезих, але горла мали в порядку, бо пили до втрати притомности мовчки. Потім повертались у дорожках групками поза станцією, тихі і присмирнілі, бо нічого так не вчить смирення, як поразка своєї команди. Але над ранок обидва табори помирилися, бо Збисьо Скольський чітко пояснив багатьом українцям, що вони повинні пишатися: так Дрогобич буде в лізі, а не Львів.

– Я тіп… я тіп… я ті повім, Ми-микола, же наші ґуров. Най жиє Дрогобич і є-єго з… з… з’єдночені кібіци [11] !

А Тадзьо Зайст тлумачив так:

– Брати слов’яни, воістину послухайте, шо я вам вповім […]: тепера ми разом, цузамен, до ґліду, копилєки, тєгнем за «Юнаком». Якби «Україна» виграла, то ти би, чоловіче, гівно видів, а не добрий матч в Дрогобичі, а так приїдут ту’ і «Рух», і «Вісла», і «ЛКС», з яких і так наш майор Млотек грачів постєгує, бо наші місцеві хлопаки були би заслабі проти тамтих козаків, як Вілімовский і Петерек, Пазурек і Наврут. Напиймосі, любімсі!

Тадзьо був, як мовиться, виразником думки більшости дрогобичан і до боротьби за вихід до державної ліги Дрогобич виступив суттєво об’єднаний, попри національні, конфесійні і політичні різниці. Але потім прийшла війна. […] Скоцень – про якого тут ішлося – був потім королем нападників-бомбардирів першої професійної французької ліги і грав у Ніцці. Потім якось я брав у нього інтерв’ю у Ніцці, і він мені сказав:

– Знаєте, де я грав найбільш пристрасний матч? Не в Парижі, не в Ніцці, не у Львові, не в Мадриді, а у вашому зацофаному [12] Дрогобичі. Такого піднесення я ніде потім не бачив. Атомна бомба – то фасолька порівняно з тим вогнем і напругою, що вганяли у конвульсії всіх на тому матчі на нашому полі під Бриґідками [13] . А суддю, капітана Раніша, ми мусили перебрати і провести у наших цивільних анцуґах [14] , бо ваші пашаки чекали, щоб його побити. Щойно в Стрию він перебрався у свій мундир і курив собі папіроса, стоячи у коридорі вагону. Тоді до нього підійшли двоє панів з Дрогобича, чемно спитали, чи він є капітан Раніш і чи то він судив матч «Юнак» – «Україна». Коли він відповів, що так, то його чемно спитали:

– То сі бардзу тішим, жи пан є капітан Раніш. Алі чи пан вє, шо з паном буде?

– Як то, шо буде?

– Пан буде зара’ битий і копаний, і дістане пан в каляріпу, чилі в міґдал [15] , і буде пан сі заливав ґоржкімі (так, через «р» вимовляли це у Князівстві Балаку) слезами, жи сі пан скусив на суддівстві матчу з «Юнаком». Пан най зі свої ласки забуде раз назавше, жи існує таке слішне (через «ш») мнясто (через «н») як Дрогобич, як пану житє вевоґулі є миле…

Ті два пани, хлопи як шафи, може, не були виховані надто спортово, і такої поведінки я не хвалю, але принаймні треба визнати, що були слівні. Слова дотримали. А то в нинішніх часах також щось значить.


* В ориґіналі: Ślepe na mecze nie chodzu. (Тут і далі – прим. перекладачки)

[1] Пашаки – так називали мешканців Дрогобича.

[2] «Przegląd Sportowy» – варшавська ґазета, для якої Хцюк працював, будучи у Парижі, в 1947-1948 рр.

[3] Малахи – мешканці Борислава; цибульники – прізвисько жителів дрогобицьких околиць.

[4] Пол. szopenfeldziarz, від нім. арґ. Schottenfeller – крамничний злодій.

[5] PWiWF: Państwowy Urząd Przysposobienia Wojskowego i Wychowania Fizycznego – урядова установа ІІ Речі Посполитої, покликана сприяти військово-патріотичному та фізичному вихованню молоді. Діяла у 1927-1939 рр.

[6] Пестки – насіння.

[7] Рафінерія – нафтопереробне підприємство.

[8] Суфіт – стеля.

[9] Фліп і Флап: властиво Стен Лорел (1890-1965) та Олівер Гарді (1892-1957) – один із найпопулярніших голівудських комедійних кінодуетів 1920-1930-х рр.

[10] День взяття Бастилії у 1789 р.

[11] Кібіци – вболівальники.

[12] Зацофаний – забитий, відсталий.

[13] Бриґідки – дрогобицька тюрма (спершу – монастир сестер св. Бриґіди).

[14] Анцуґ – костюм.

[15] В голову.

Переклала Наталка Римська

 

This entry was posted in Історія, Люди, Проза, Традиції and tagged , , , . Bookmark the permalink.

One Response to «Сьліпі на матчі не ходіт»*

  1. I think other web site proprietors should take this web site as an model, very clean and fantastic user friendly style and design, let alone the content. You are an expert in this topic!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *