Про заробітчан

В Європі – різдвяні канікули. До України потягнулися хвилі емігрантів-заробітчан. Відсвяткують Новий рік та, можливо, і наше Різдво та повернуться до праці в Європі. Я не маю наміру давати якусь оцінку тим людям , які працюють поза межами України. Кожен робить так, як вважає за потрібне собі, своїй сім’ї, своїм дітям.

Про своє життя та працю поза межами України розповідає Степан Герилів(Бердянськ):
« Трішки сам про себе…»
Якщо коротко, то я, як журналіст, «райзував» світами ще з 1995 року. До того, після закінчення факультету журналістики Львівського державного університету, я жив і працював в м. Миколаєві (Львівська обл..) в районці «Ленінська зоря» (до речі, разом з Ганною Герман (Галиною Стеців) – ото щастя привалило!) , а згодом в Долині в газеті «Червона Долина», районного радіо (Ів.-Франківщина.), де невдовзі став жертвою дурнуватих «політрозборок» і, вибравшись з того політичного болота, опинився в Канаді, згодом в Греції, а потім – в Америці. І всюди рятувала мене Муза моя, з її допомогою випустив дві збірки сат.-гумор. поезій «Стефко із Долини у канадської родини», «Кучміада», підготував до друку вже крик заробітчанської душі «Заробітчанські дзвони», тамадував по весіллях, вів концерти, фестивалі, писав з друзями пісні.
Сталося так, що дочка моя Інна (проживала в Бердянську) до року похоронила чоловіка і в двадцять років стала вдовою. Мені вдалось забрати її до Америки, відігріти душевно, допомогти стати трохи на ноги. Тут вона вийшла вдруге заміж за файного хлопця з Дрогобича Віталія і я в вигляді двогорбого верблюда допомагав їм «тягнути американську лямку». Але все-таки не даром я провів ці роки на чужинах: побачив, як мордують свою долю наші заробітчани, як гинуть під чужими плотами, спиваються, розводяться, принижуються перед американцями за ті дурні документи… І це дало мені можливість багато писати, друкуватись. Але я, як вовк-одинак, (дружина вже 12-й рік гарує в Іспанії), дбаючи тільки про одне – якнайтепліше окутати своїм батьківським (та й материнським) теплом найдорожчу людинку свою – донечку, жив тільки надією, що все-таки настане хвилинка і наша сім’я-родина відродиться і знову, як колись, заживемо! Не судилось. В лютому 2010-го, перетерпівши всі канадсько-грецько- американські заробітчанські жорстокості, я повернувся до України… Проте іспанська чужина так оповила коростою жорстокості і якоїсь незрозумілої дурнуватої високомірності серце моєї дружини, що в серпні 2010-го мені не залишалось нічого іншого, як в Долині підписати за її позовною заявою документи про розлучення. Важкий мішок минулого і реальність теперішнього поставили мене перед глухою стіною невизначеності… Думок-роздумів багато було, але, як оптиміста за натурою, викрутаси долі моєї занесли до Бердянська (там є квартира моєї дочки), облаштувався, пройшов нелегкий етап самоочищення… Тепер ось працюю провідним фахівцем редакційно-видавничого відділу та старшим викладачем кафедри соціальних комунікацій (журналістики) Бердянського державного педагогічного університету. Прагну поділитись з майбутніми журналістами усім тим, що, як губка, увібрав у себе багато цінного, хорошого, творчого. Як-не-як, а мені довелось співпрацювати в різних ЗМІ в країнах, де я тимчасово проживав, зокрема, в американських газетах «Свобода», «Закордонна газета», «Нова газета», україномовних радіостанціях, канадських «Міст» та сатирично-гумористичному журналі «Всесміх», грецькому «Віснику». Вже в Бердянську намагаюся активно включитися в журналістське життя міста. Друкуюсь в «Південній зорі», а з газетою «Бердянск деловой» налагодились хороші, дружні професійні стосунки. З нового року започаткував у газеті свої авторські сторінки «Університетське слово» (БДПУ) та гумористичну «В гостях у Стефка». Активно втілюю в життя університету критерії Фонду імені Катерини Ковшевич (США), як його представник в Бердянському регіоні, який оплачує навчання обдарованих студентів. Наприкінці травня ц. р. вийшов перший № нашої газети «Університетське Слово»… В планах багато чого є, бо, як поетична, так і журналістська Музи вже не дадуть мені спокійно жити, а допомагатимуть писати, творити, вчити молодих і радувати своїх читачів новими творчими здобутками… Аж тепер, після 15-и років райзування світами, я чуюся Людиною!!!

«СПОВІДЬ»
(Від імені мільйонів українських заробітчан)
Прости нас, Господи, за те,
Що ми роками пропадаємо,
Де ніби хліб й до хліба маємо,
Але у душах в нас цвіте
Під синім небом – золоте
Пахуче поле з стиглим колосом.
Що ненька-мати хриплим голосом
Із ниток туги сум плете…
Пробач нам, Боже і гріхи,
Що хтось не має де молитися,
Не може навіть притулитися
Через чужинські «порохи»
До найдорожчої руки,
Що дехто смів і ненавидіти
Усіх, хто хоче довго всидіти,
Де правлять бал владні верхи…
О, Мати Божа! Не гнівись,

Про Канаду та діаспору
— Мені завжди було цікаво мати своє враження як від далеких країн, так і від їх мешканців. Тому не витримавши лихої долі, в 1995 році поїхав …журналістом в Канаду. Писав для «своєї самореклами» в невеликих власних виданнях, бо не маючи грін-карти, копійчину довелось заробляти на різних фізичних роботах. Єдине видання, де за всі роки моїх мандрів мені платили як журналісту — це старіша українська газета в Америці «Свобода». Щоб рости, як журналіст, згадав своє «радійне» минуле: в Торонто а потім і в Нью-Йорку працював на радіо, мав 20 хвилин свого ефіру, який був насищений гумором та сатирою.
Але не зважаючи на труднощі, було цікаво: спочатку від магазинів та вітрин був шок, до того ж «під дих» дала наша діаспора. Вдома нам говорили що туди поїхали самі патріоти — бандерівці, мельниківці. Коли почав крутитися в тому середовищі, аж серце почало боліти — всі поділилися та пересварилися, а найбільше здивували комуністи, які й там мали свою партійну організацію, яку фінансувала Москва: у своїх магазинах спокійно продавали символіку. Старі емігранти дивилися на новоприбулих, як на ворогів і говорили — беріть та будуйте незалежну Україну. На мене кричали — ти був комуністом. Закрив рота, коли розповів, що комуністами були також Кучма, Кравчук та Ющенко, до того ж в райком партії дурних не брали.
Як нас зустрічали, це ціла історія: коли до нас приїжджали, ми возили гостей по ресторанах — бо «вуйко приїхав з Канади». А нас тут пригощали маленькими канапочками.
Заробляв на фермі — капусту різав та квасолю збирав, як треба було — копав ями під каналізацію. Вночі курей ловили, або видають ліхтарики на чоло та наколінники, і цілу ніч збираєш хробаків для фармакології. Більше всього платили на будівництві, але все залежить від ситуації. В основному там мають бізнес поляки, і серед них зустрічаються шахраї, як мій останній роботодавець, що відмовився заплатити мої 6000 у.о.. Серце боліло не за те, що поляк «намахав» українця: в нашій бригаді були два поляки та три українці, і коли прийшов час заплатити 50000 у.о., поляк викликав еміграційну службу та мене депортували. Через півтора року відсутності, в кінці 1996 року повернувся додому з одним чемоданом та без грошей, не заставши дружину — та поїхала працювати в Іспанію.
Чого немає в Греції
— Сусідка мене намовила в Грецію, де, як відомо все є. Зробили Шенгенську візу, завезли в Афіни, дві ночі в готелі і роби що хочеш. Тут було найгірше — жердинами збивав оливки в горах, взагалі провів тут більше року. Дуже розповсюджене ошуканство: відкрито багато графій — бюро по працевлаштуванню, це цілий злодійський конвейєр. В основному треба дивитись за старими на дому. Я тричі платив по 150 у.о представникам графій, але майже нічого не заробив. Беруть гроші від жертви та ведуть на роботу, а там день-два побув біля бабки чи діда, після чого старі відмовляються, і чекай далі. Надивився, скільки емігрантів пропало на чужині — поспивалися, понищились чи просто поздихали під парканами. В Греції з працевлаштуванням було гірше всього, але мене завжди рятувало почуття гумору: віддушину знаходив в писанині, робив розворот «Усмішка» у журналі «Вісник».
Американське перезавантаження
Жінка та пів школи колег знов поїхали в Іспанію, а я отримав виклик від мого редактора з Канади, яка стала головним редактором газети «Свобода» в Америці. Оселився в місті Нюарк за 30 миль від Нью-Йорка: привезли під українську церкву, де мені знайшли і житло і роботу, крім того мене взяли на два місяці в газету «Свобода». Якби були документи, можна б й більше. Друкувався в «Новій газеті», будував різні об’екти, а останні роки робив в поштовій фірмі «Роксолана». Незважаючи на скрутні обставини, ми намагалися не нудьгувати: для душі організували свій ВІА, виступали на фестивалях…
Комусь з знайомих вдалося підкорити Америку?
— Звичайно, є ті, хто зумів не розтратити надії та пустив міцні коріння, заснував свій бізнес. Головна риса їх — наявність самоцілі та чітке слідування плану. Тим, хто приїхав раніше, вдача посміхалась частіше. Мій добрий колега Роман Брух з дипломом львівського лісотехнічного інституту став в Америці професором хімії і навіть придумав якусь нову формулу: він приїхав з двома маленькими дітьми, жінка працювала на трьох роботах з 5.00 до запізно, а Роман вчився. Проте зараз діти безкоштовно вчаться в батьковому університеті та мають своє власне житло.
Чужина мене змінила — десь років п’ять-шість тому став егоїстом: якщо сам себе не полюбиш і про себе не подбаєш, ніхто за тебе не подбає. Якби мав ціль залишитьсь будь-якою ціною — в мене було мільйон варіантів, в тому числі оженитися на «мільйонерках», але мене, як вовка, тягне до лісу, на батьківщину. Я просто не можу сидіти на одному місті і анітрохи не шкодую за роками, коли я побачив світ. Хоча бувало важко — безсонні ночі й плач в подушку.

Пісня “Емігранти-нелегали”

Audio clip: Adobe Flash Player (version 9 or above) is required to play this audio clip. Download the latest version here. You also need to have JavaScript enabled in your browser.

А щодо пісні “Емігранти-нелегали”: кілька рокі тому ще у Нью-Йорку в якомусь жидівському ресторані я тамадував на одному українському. весіллі, де грали якісь тернопільські “лабухи” (також емігранти) і ще тоді їх керівникові Григорію Кулинському я дав кілька текстів і забув. Десь через два роки, коли у нью-йоркській газеті “Нова газета” вийшла моя сторінка, той самий Кулинський знайшов мене і розповів, що пісню на мої слова давно вже співають як в Україні, так і заграницями, він написав музику, оранжування і записав в Україні цю пісню й переслав мені… А тернопільський мій колега – голова облтелерадіокомітету Михайло Зубик розповів, що цю пісно вже давно має в репертуарі нар. артист України Гриць Драпак

This entry was posted in Люди, Музика, Професії and tagged , , . Bookmark the permalink.

One Response to Про заробітчан

  1. Glass Door says:

    It is perfect time to make some plans for the future and it is time to be happy. I’ve read this post and if I could I wish to suggest you some interesting things or suggestions. Maybe you could write next articles referring to this article. I wish to read even more things about it!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *