Про те, як помирилися два сусіди(Дубровські побрехеньки)

В будинку суду в Луці було небагато відвідувачів.  Пора післясвяткова – пару днів як відсвяткували Йордан і ще не до всіх хат дійшов ксьондз, щоб окропити свяченою йорданською водою господарку і хрещений люд.  В коридорі на лавах сиділи  з декілька господарів з навколишніх сіл, яких на цей день викликали для вирішення судових справ. В коридорі було прохолодно, бо надворі мороз доходив до 20 градусів і було наметено снігу так, що подекуди і плота видно не було. Поважні господарі і ще два гуньцвоти під стражею шандара сиділи тихо мов в церкві, бо не випадало вести якісь розмови в цісарській державній установі. Тай і кожен хвилювався, а як буде з його справою? Лиш час від часу вибігали на двір ті, хто приїхав до суду саньми запряженими кіньми. І вже не так переживали за свою справу, а за коней які мерзли на морозі.

Ось поважно піднявся високий чоловік років за 50 з гаком в кожусі, пом’яв в руках шапку, натягнув на голову і пішов дивитися, як там його син. Чи дав трохи соломи коням?- хвилювало те, а не чи змерз його вже дорослий син. «Нехай собі ради дає, не впряжений в хомут», – так думав пан Огар, виходячи з приміщення суду.

На лаві в куті сидів господар пан Николай Мелько, хоч він сьогодні в суді мав відповідати, але усього його переповняло радістю, його коні і син Базуньо в теплі, а його заклятого ворога син з кіньми мерзнуть на морозі. По приїзді до суду пан Мелько відразу відправив свого сина до тестя з тестьовов, які мешкали в Луці. «А навіть і то придалося, що оженився в Луці. І моргів поля за своєю Катериною взяв чимало, та й як до суду кличуть, є де конята поставити» – радісні думки проносилися в голові в поважного господаря з Білини Великої, що була сусіднім селом  з Лукою.

…І згадував, як посватали його, парубка 25 річного, який відбув військову службу в цісарський армії і поволочився по всій імперії, з молодою ще навіть не тринадцятирічною Катериною. Він її не знав і не бачив, але як прийшов з війська,  то тато сказали, що треба його оженити в Луці, бо його мама також з Луки і з тої родини і то так буде добре.  Як проходило сватання, то тоді побачив Николай свою майбутню дружину, «бахур бахуром і що я маю з нею робити, їй ще ляльками бавитися». Йому згадалися і гарячі  італійки, і хорватки, які говорили геть чисто як і ми, і інші представниці багатонаціональної імперії, які скрашували перебування вояків на службі найяснішому Цісарові. Але що було робити, коли тато сказали женитися, їм краще знати де і за кого. І пригадував Николай, як жінка його, Катерина, аж через три роки після шлюбу перебралася до Білини, до нього жити. А так доростала коло своїх батьків. І усміхнувся в вуса, згадуючи, те як вона чіплялася за воза і плакала, щоб він взяв вже її до себе, бо з неї люди сміються. Не хотів забирати шлюбну жінку, бо ніякої любові до неї не мав, а лиш до її моргів, тому дав її по дупі бичем і казав йти додому, але вона плачучи бігла за фірою аж до Білини. І вже нічого зробити не міг, на тому його свобода закінчилася. Через рік народився Базилій, а далі Еугенія , Констанція і наймолодший – Михась. Люди мов коні, спочатку не можуть в парі тягнути плуга, а потім  привикають…

Двері відчинилися і молодий секретар суду, запросив до «салі» де відбувалося судове засідання господарів з Білини Великої. Так як справа була побутова, обійшлося без адвокатів, тільки був суддя Онуфрак і за секретаря  Бойко.

–          Слухається справа про образу гонору. – почав суддя – Потерпіла сторона – пан господар з Білини Великої Базилій Огар син Юзефа, відповідальна сторона – пан господар з Білини Великої Николай Мелько син Базилія. Прошу Вас поклястися на Святій Біблії, що будете говорити лише правду.

–          Бігме, – відказали поважні господарі, кладучи руки на Святу книгу.

Пан суддя усміхнувся, але присягу зарахував, бо добре знав селян всіх навколишніх сіл і тому не вимагав від них, чогось надзвичайного.

–          Пане Огар, розкажіть суду, як виглядала та образа  Вашого гонору.

Огар, розстібнувши кожуха, перехрестився на образ найяснішого цісаря Франца-Йосифа, почав оповідати:

–          Пане злотий сеньдзю, то було так вуво. На свєнтего Базилія, я вийшов з церкви і ще став з хлопами поговори, ту підходит Никола і зачинає до мене сі чіпати, що нині Базилия і я, яко  іменинник, маю хлопів погостити в корчмі чвертков. А я на то відказую, що з ким-ким пити буду, а зо тобов, Николо, на одному моргу сра…

Суддя Онуфрак гримає молотком по столі і попереджує, що погані слова в суді говорити не позволить. Тому пан Огар продовжує:

–          Ото я , пане сендзю, і кажу, що з ним на одному моргу і какати сідати не буду, бо він як нап’ється то свиня свиньов. На Різдво як напився, то мало мені публіки не наробив на ціле село.

–          А як се було об’ясніть?

–          Та він такий, як вип’є трохи то або битися хоче, або з молодицями зачіпається. І почав чіпатися до мої шлюбованої жінки, притиснувши її коло п’єца. Моя баба підняла рейвах, і я того скур…

Знову пан суддя гримає молотком, а пан Огар виправляючись продовжує:

–          Так, значить, я поважний білинецький господар, того круглого сина, ледве віддираю від моєї жони.

–          Пане Мельку, що ви нам се об’ясните? – питається суддя.

Николай Мелько встає з лави і перехрещується на образ Цісаря, починає:

–          Панє сендзю. То трошечки було не так, як пан Базилий оповідає. Його дрога жона, допоки курв…

Знов молоток судді перериває покази.

–          …то я вповідаю, допоки його дідькова мама не наднесла, то його кубіта ніц проти не мала, а потім наробила руху.

–          А шляк би тебе втрафив в самі печінки, – не витримавши, зривається пан Огар, – Не наводи напраслину на мою шлюбовану жону, бо як ти втисну в твою всрану австріяцьку морду, то з гімном тебе будут віддирати від підлоги.

Стукіт молотка судді не може перервати виступу пана Огара і до салі суду забігає жандарм і тільки згодом напруга спадає.

Суддя витягає хустинку, витирає спітніле чоло і починає думати, як по скоріше збутися зденервованих господарів.

–          Панове, я закликаю Вас, поважних господарів, до примирення!

–          А най мене поцілює в сраку! – чути з обидвох кінців лави голоси поважних господарів

Лунає знов стукіт молотка судді і жандарм заспокоює  білинецьких поважних господарів.

Не бачачи іншого виходу суддя Онуфрак вирішує далі визнання не провадити і починає зачитувати вирок.

–          Іменем Його Величності нашого найяснішого цісаря Франца-Йосифа присуджую вам пане Николаю Мелько сину Базилія сплатити до державної скарбниці пів ринського  і тиждень арешту. Арешт відбувати в маю , як потепліє.

Лице пана Огара світліє і він готовий цілувати руки судді, але чує продовження.

-… Пану Базилію Огару сину Юзефа присуджую також пів римського кари і тиждень арешту, арешт також відбувати в маю, коли стане тепло. А також постановляю, щоб ви обидва помирилися, бо інакше ще добавлю по тижню арешту.

Гримає молоток і жандарм спроваджує наших героїв з зали суду.

Вийшовши на двір, розчервонілі від нервів господарі,  стали один напроти одного, але побачивши, що за їхніми діями уважно стежить жандарм, та й трошки охолонувши на морозі, почали розмову.

–          Юзю, дитино. – почав Никола Мелько, – сідай в сани і їдь до мого тестя на Лису гору, та розпрягай коні і зажени до стайні, а сам чекай нас там разом з моїм Базьком.

–          Їдь, дитино і роби як пан Мелько каже.- підтвердив Огар.

Хлопчисько, був радий такому приказу, бо змерз дуже . Тому радо  вскочив в сани і поїхав в село.

Обидва господарі почали поволі відходити від приміщення суду. Зліва від них розкинувся колишній панський маєток, якого при разпарцелюванні купив шляхтич Городиський . А трішечки дальше по дорозі виднівся арешт- місцева тюрма. Тому підійшовши до неї, наші герої, обійшли її два рази, подивилися на загратовані вікна під самою стелею і на масивні двері замкнені на замок, бо зимою ніхто в тій тюрмі не сидів. Сумно похитали головами і пішли далі.

Перейшовши міст через потік лиця наших господарів прояснилися.

–          То як, пане Базилію, зайдемо до жида в корчму і будем сі мирити.- запропонував Мелько.

–          Та, тай во, пане Николаю, я си мислю, що то не зашкодит, бо дорога додому не близька і подивіться, як якась курва мама снігом замітає. Як сі не помирим , то сі загрієм.

І вже ширшим кроком рушили в напрямі корчми.

Корчму в Луці тримав поважний на всю округу жид Германсдерфер. Власне, він крім корчми, мав ще склеп і великий магазин будівничих матеріялів, товар завше мав якісний і ціни були помірні, тому селяни навколишніх сіл радо заїжджали до Луки на купно до Германсдерфера.

Обтрясши сніг з чобіт височезний пан Огар, зігнувши голову, першим  ввійшов в корчму, а за ним середнього росту кріпкий пан Мелько.

–          Христос сі рождає! – привіталися з жидом наші господарі.

–          Славіть собі його! – відповів жид, радо усміхаючись гостям.- То де ж ви в таку студінь  дорогу тримаєте?

–          Та були змо в суді. І тепер в маю маєм йти до арешту, але мусим сі помирити, бо казали пан сендзя, що як сі не помиримо, то ще додасть арешту.

–          Йой, пани ж мої злоті та миріться, бо той сендзя Онуфрак такий, як скаже то так зробить.

–          Та ми вже і не проти, – відповіли Огар з Мельком.

–          То кажіть, що там в Білині чувати, бо тепер зимно, тай свята, то нікого від вас і не видно в Луці

І наші герої почали по черзі розповідати про те, хто вмер і хто народився і серед руштикальної, і серед шляхотської і серед жидівської громад в Білині. І про господарку, і про те як возять з болота сіно.

– Йой, панове, ми з вами розговорилися, а ви може зголодніли. То я вам зараз подам чого. Скажу най вам зупи фасольової загріють. А також маю для вас файний сальцесон і студенець з хріном.

– Пане Германсдерфер, ліпше не розповідайте, бо ми такі голодні, що і дідька лисого змогли би з’їсти. То і налийти нам ще і трохи горілочки, бо позамерзали як пси.

Після того, як поїли зупи і студеними з хріном , посьорбуючи при тому горілки почали колядувати. І неслося «Бог Предвічний», і «Нова радість стала», і на замовлення жида «Во Вифлеємі».

На вечір примирені і відпочилі Мелько з Огарем пішли на Лису гору до Николового тестя, де і заночували, бо хто випустить людину в таку фугу.

… А в травні коли всі тяжко працювали в полі,  Огар і  Мелько сиділи в арешті і собі відпочивали. А жінки їхні мали проблему, бо треба було кожного дня їсти чоловікам носити. І то чогось доброго, бо як жінка чоловікові погану передачу приносила, то суддя Онуфрак міг і жінку до арешту посадити.

P.S.  Написав і думаю, чи правду?  Бо як щось збрехав, то буду мати проблеми. Так сталося, що суддя Василь Онуфрак  – то мій прадід по татовій лінії, а Николай Мелько – прадід по маминій лінії. Так, що діди, коли щось не так, то  вибачайте. Ой, чуть не забув. Син Огара взяв за жінку доньку Мелька, рідну сестру моєї бабуні. Недарма кажуть , що світ тісний.

 

This entry was posted in Гумор, Люди, Проза and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *