Про 23 лютого

23 лютого кожного року чоловіче населення країни  з гордістю, з високо піднятою головою святкує. В цей день чоловіки готові захищати все, що потрібно і непотрібно  і будь-який ворог їм підкориться (уявно). Кожен з нас буде мінімум як Рембо, а може і крутіший. В цей день гардероб чоловіків поповнится  так потрібними нам шкарпетками, трусами і теплими кальсонами. Пінки і креми для гоління, лосьйони після, різні «Жилєти», туалетні води і чоловічі парфуми – все це буде піднесено нам в вигляді презентів від рідних, близьких і не дуже близьких представниць жіночої частини населення. І буде свято для всіх чоловіків, молодих і старих; з міцним здоров’ям і в кривих, сліпих, горбатих; сильних і таких, що ледве кашляє; в тих хто хоча б раз в житті тримав в руках якись машингвер або дробовик і в тих, хто і з рогатки стрільнути не вміє . Всі в цей день захисники. Буде випито багато всього що горить, окрім ацетону. Навіть і найбільші «підкаблучники» і то відчують себе сильними і дозволять собі випити без дозволу лишніх сто грам. День захисника Вітчизни, а точніше Отечества . Колись воно було днем армії і флоту А так як тепер тої армії не стало, а державні слуги самі не знають яке отечество їм рідніше, то і маємо «змавповане» в Росії день Защітніка.

Та і первісне, як можна так назвати, свято день красної армії було штучним і не мало під собою ніякого грунту. Але був створений міф «татуньцьом» Сталіним і «руководящей сілой» про ніби перемогу Красної армії над німцями під Нарвою в цей день.  Але насправді того не було і навіть фактично і красна армія ще не була створена. А колишня царська армія руками більшовиків була здеморалізована і не являла собою ніякої загрози німецькій військовій машині. Коли почитати  німецькі військові документи, то картина виглядає інакше ніж нам “впихали” на історіях Совєцкого Союзу. Так що, хотіли ми чи ні,  «Красная армія всех сільнєй» і всьо, хто не був згідний, той йшов на «щепкі» або до білих ведмедів в гості. А сьогодні не буду аналізувати «славних» сторінок історії армії імперії, яка розвалилася і ціною скількох людських життів ці, ніби то, славні перемоги здобувалися. Все це вже досліджено як у нас так і за кордоном. Так що лишається читати, само собою не виступи комуністів і їже їм подібних.

Щоб ви не думали, але я також в цей день буду святкувати, і будуть привітання мені і від мене, і буде питися горілка за тих хто з нами і кого вже нема. Цей день для мене – день згадки про «730 дней  в сапогах без близьких, родних і друзей».

З самого дитинства я мріяв стати військовим. Більшість моїх іграшок-автомати, пістолети, військова техніка, зроблена старшим братом, пілотки, фуражки і навіть гімнастерка, привезена мені з армії двоюрідним вуйком Стефаном. Поки був хлопчиськом батьки уваги на мої захоплення не дуже зважали, але це не проходило, я був «хворий» армією. Мама плакала і була проти мого вибору, але тато був на моєму боці. Він говорив, що треба вміти комусь і  воювати за свою землю. Я бачив себе в образі бравого «зашмальцованого» офіцера-танкіста, але… Медична комісія виявила в мене невеликий дефект серця і признала мене не придатним до професії військового.  Я не здавався. І всіма силами пробивався в армійські ряди. Тут мої потуги не пропали надаремно і я, 4 листопада 1977 року, з бадьорим настроєм, щасливий пішов в армію, в війська хімічного і радіаційного захисту. Я не йшов в армію п’яний, як більшість моїх товаришів, я йшов з почуттям і розумінням того, що в армії найперше потрібна дисципліна і твереза голова для виконання військових завдань.

Але дякуючи тій армії я став пацифістом. Я чесно ніс військову службу в ЦГВ на території Чехії, але, як виявилося, я був загарбником. Це я почув зі слів одного знайомого чеського військового майора. І те саме я відчував літом 1978 року в 10 річницю загарбання Радянським Союзом Чехословаччини, коли нам молодим хлопцям дали зброю і сказали, що можливо все. І я тоді задавав собі питання, чи зможу я стріляти в людей? Слава Богу, що мені не прийшлося на ділі відповісти на це питання. Так і до сьогодні я не знаю відповіді на це непросте питання.   В тій армії я ніби дістав прививку проти того безглуздя і дурості яке відбувалося в тодішній державі, а на армії це відображувалося. Мрія мого дитинства розвіялася , я захотів бути вільним. Не підчинятися дурнуватим приказам, а мислити. Так армія мене навчила думати  і я їй вдячний. І вдячний за те що я з наївної дитини став людиною, яка може приймати самостійні рішення . А також за розуміння поняття  товариш.

Я вдячний Богу, що ті два роки в армії в мене були нормальні, розумні( в більшості випадків) командири. Це мій командир роти в учебці старший лейтенант Саприкін і його помічники старші сержанти Петер Рандма і Заставний ( де ви тепер?). А особливо я згадаю в цей день свого комбата підполковника Ярмоша, такого собі доброго татуся для своїх солдатів, якого в дивізії обзивали “колгоспним бригадиром” і навіть нас на гауптвахту не хотіли брати, бо знали що Бригадир з своїм політруком Даніличем все одно «відмажуть». А також згадаю старлєя Стариха(Вічная йому память,  помер 16 січня 2012 р в Підмосков’ї), який навчив бути думаючим вояком і спеціалістом і з яким би я міг піти в розвідку, як колись казали. А також і Мішу Волкова, і Люню Перепечкова- офіцера-інтелегента,який явно не вписувався в цю армію, і прапорщика Дімку, і ще багато інших хороших офіцерів. І з великим задоволення в цей день зателефоную своєму ротному Павлову(хоча і так майже кожен тиждень спілкуємося) і капітану Сові(командиру сусідньої роти).

А найбільше буду згадувати своїх товаришів солдатів і наші пригоди, про які можна писати цілу книгу. І вип’ю за всіх здоров’я, за здоров’я їхніх сімей, за мирне небо над нами, в яких би тепер державах ми не жили. І постараюся з багатьма в цей день просто поговорити, запитати: -Як ти? І почути у відповідь « Харашо! А как ты Дим, как семья?» І знову відчути себе молодим в якого все життя попереду.

This entry was posted in Історія, Люди, Професії, Традиції and tagged , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *