Пригадуючи Різдво

В цей Різдвяний вечір спогади повертають мене знову в 60-ті минулого століття.
В селі Різдво починалося тоді десь в ночі. Старенький священник о. Михайло Кравецький був пунктуальний на рахунок богослужінь, все мало бути відправлено не пропускаючи ні пів слова. А часи були непрості , йшло будівництво комунізму. Але наш ксьондз(як казали на нього в селі) користувався величезним авторитетом в селі і в сільської влади. Для прикладу , коли панотець йшли до іншого села, а автобусів тоді не було і їхав в той керунок голова колгоспу Мудрий Микола Васильович воєнним уазиком –«бобіком» , де було на спереду два окремі крісла, а ззаді дві поперекові лавки , то голова казав шоферу зупинити «бобіка» сам сідав ззаді на лавку, а отець Кравецький поважно їхав, мов «уполномочений з райкому».
Але повернемось до Різдва. Відправи починались вночі і тривали годин з чотири. Хто був кожусі і в валянках тому було більш-менш легко вистояти службу, а хто в боксових чоботях , то танцював десь з першої години відправи. Церква була набита людьми, то через години дві аж іній виступав на стінах і образах. Паламарем був дзядзьо Павлік, то казав: «Пане отче може скоротіт трохи, бо люди замерзнут». На що священник відказував, що ще ніхто в церкві ніякої хороби не заробив. І хор гримів на всі голоси «Рождество твоє Христе Боже наш…»

Хор в церкві був чоловічим, що відрізняло нашу церкву від інших в околиці. Жінки підспівували, але на хори йти їм не можна було. Головним дяком був колгоспний бухгалтер Петро Дмитрик, який знав всі богослужбові книжки докладно, що потім єпископи до нього направляли на навчання молодих священників і на Різдво він також не спішив, то пропусків в відправі не було. Помагали йому ще три дяки. Юзько Токарський людина з прекрасним голосом і місце йому було в опері , а не тільки дяком в церкві. Його син Богдан колись співав разом з Іваном Поповичем, то Іван, коли приїжджав в гості до Токарських, завжди з замилуванням слухав пісні в виконанні пана Токарського. А ще дяками були Іван Веселовський(або по родинному – Насцин Іван)і Іван Ортинський ( Ясьо Гриців – по сільському). Біля їхнього квартету гуртувалися чоловіки, які вміли і хотіли співати. Так що «Бог Предвічний» звучав не гірше ніж в виконанні «Дударика» з витягуванням всіх найвищих нот.
На Різдво до церкви йшли всі, і старі, і молоді, і діти, і навіть «річники»- ті які лиш раз або два в рік до церкви приходили. Дома були лиш тяжко хворі. Серед прихожан завжди була жінка дяка Івана – Настя Івановна(цьоця Ася), наша сільська «москалька» і на ті часи голова сільради. Оправданням перебування її в церкві було –«смотрю за порядком». Також постійно була сільська докторка Марія, яка була родом десь зі Сходу України, та казала, що вона в церкві для того, щоб надавати першу медичну допомогу, якби комусь зле стало. Я не пригадую, щоб колись комусь було зле. Але пані Марія і по сьогодні постійно ходить до церкви.
А ще на Різдво з’їжджалися до села люди «зі світів», щоб рідному селі , не боячись , що донесуть, відсвяткувати Різдво і можливо раз в році відвідають церкву. А їм було за що переживати,і за становища, і за посади. Але в селі вони були рівними зі всіма і більшості для всіх родичами. З Києва приїжджали Михало Павлик(що його тато паламарував) з дружиною Тамарою(родом з Сумщини), обоє працівники міністерства лісового господарства на той час. Також Іван Веселовський( Іван Восифів- так казали в селі) професор Київської сільськогосподарської академії з дружиною Антоніною, росіянкою, працівницею одного з райкомів партії Києва( після війни вона займала посаду секретаря Дрогобицького обкому комсомолу) і сином Андрієм(тепер працівником МЗС, за Ющенка представляв Україну в ЄС). Можна було зустріти пана Павловського, адвоката чи працівника прокуратури у Львові( я був замалий щоб в такі нюанси вникати). Йому в 70-тих трамвай обрізав обидві ноги і так він помер. Ще однією поважною особою був пан Білінський(перед очима він чомусь мені стоїть в капелюсі , в плащі-пороховику і з «течкою») на той час або директор або інженер Дрогобицького сільзаводу(інформацію, я думаю, про нього може дати теперішній директор цього заводу долинянин Орест Ортинський) . Також одного разу приїхав американець, наш земляк Омелян Пріцак(організатор української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, співзасновників Міжнародної асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів.Навчався в Львівському, Берлінському та Геттингенському університетах. Викладав в університетах Геттингена, Гамбурга, Сіетлу. Ініціатор та засновник англомовного наукового журналу “Гарвардські українознавчі студії”, Міжнародної Асоціації Україністів, був радником президента України Кравчука ). Його тато походив з Тернопільщини, а мама з мого села, Він також народився і виріс в моєму селі, а під час війни виїхав на Захід.
А ще хочу згадати двох людей які назавжди запали в мою дитячу пам’ять. Одного разу приїхав в село і прийшов до церкви чоловік в казахському народному одязі – це був наш односельчанин, чоловік моєї дворідної сестри – Стефан Чайковський, За участь в ОУН-УПА він був вивезений в Казахстан без права повернення в Україну. Так як він був вчений, то вже в 60 роках займав посаду начальника Карагандинського шахтоуправління, але в рідне село йому було заборонено показуватися. Він з паспортом казаха приїхав до Трускавця на лікування і тільки так зміг поколядувати в своєму селі і з своєю родиною.А найколоритнішою особою, яка приїжджала майже на кожне Різдво, був зять паламаря Павлика –Міша Аміров, татарин, мусульманин, майор , льотчик-випробувач. Але в селі дружини Марії він був своїм твердим «християнином» , мусів йти до церкви(бо про інше і мови не було) ходити по селу колядувати три дні, прославляючи Христа і їсти свинину. Він все це робив з радістю і був любимим зятем пана Павлика. А ще з ним приїжджав син Ренат(прехрещений отцем Кравецьким на Романа), який в дитинстві в київській школі пояснював вчителям, «что у его дедушки есть ключи от дома где живъет Бог»(вчителі були, не то слово, що в шоці).
Після довжелезної відправи всі розходилися по домівках, обходили господарство(худобина сама собі їсти не візьме) і готувалися до коляди. До нас до хати, десь так в обід, приходили з великим хрестом Ясьо Гриців , Федь Гришко і Атаназій Кремінській(переселенець з Лемківщини) І знову звучав тропар Різдва- «Рождество твоє Христе Боже наш…» Так вони обходили за три дні свят все село, несучи в кожну оселю новину від Трьох Королів про народження Ісуса. В кожній хаті їх садили за стіл і наливали трохи горілки і щось на зуб закусити, так що цю місію мусили виконувати «тверді» чоловіки інакше би хреста загубили.
Ми, малі діти, вже гуртувалися йти колядувати , адже треба було за три дні обійти все село. В більшості випадків хлопчики ходили окремо від дівчаток. Я мав пару компаній з якими ходив колядувати – зі старшою компанією років на три –чотири, але економічно і по рівні розмов мені було не вигідно з ними колядувати , вони мене обраховували і говорили на нецікаві мені теми.Найкраща компанія була мої родичі –однокласники : близнюки Богдан і Стефан, а також молодший від нас на 2 роки Юзьо Ольджин . Ми мали гарні голоси і навіть старалися колядувати на два голоси, тому заробіток був можливо і трохи більший ніж в інших наших друзів. А платили тоді мало, деколи і 1 копійку,а найбільше можна було заколядувати в директора школи Петліна Дмитра Тимофійовича і в його дружини, вчительки математики, Варвари Омелянівни( директор був колишній фронтовик,родом із Харківщини), але для нас не було самоціллю заробляння грошей. Головне – КОЛЯДА. І неслось «По всьому світу стала новина» і навіть, як подражанням дорослим, класичний варіант «Бог предвічний» І так три дні. Три дні радості і свята.
А в цей час, після обіду,до нас до хати вже сходилися родичі і друзі моїх батьків. Першими, як правило, були Мілько Павлик(мій хресний тато), татової сестри Емілії чоловік – Антон Чолівський, сусіди, дяки Петро Дмитрик і Юзько Токарський. А далі підходили Іван з Гори з цьоцею Асею і десь блище до вечора голова колгоспу Мудрий з дружиною. Варіантів з набором гостей було багато ,це і кияни і інші гості. Далі йшло пригощання і найважливіше коляда . Починали з «Бог предвічний» і «Гди слічна Панна сина породзіла» і так всі коляди і по українськи і по польськи . А як приходив з сусіднього села моєї баби брат Михайло то ще колядували і по німецьки. Також співали світських пісень і «Човен по воді», і «Ех полним полна коробушка», і «Видав єм Марине раз ве млинє». То була суміш українсько- польсько-російсько-німецько- жидівської пісенно -колядницької культури. І так ходили і веселилися від хати до хати. Від нас до Стефана і Ольги Солтисової, потім до Чолівських, потім до дзядзя Павліка і в 12 год ночі були під хатою в Юзька і Павлінки Підлісом(наступав другий день свят – память святого Йосифа і Діви Марії) потім до всіх підряд: до Ладзя Сивого, до Стрика Файкача, до голови –Мудрого(бо ходив в компанії) і тд і так до ранку. Над ранком жінки бігли додому поратися по господарству, а чоловіки прямо до церкви. І знову звучало «Рождество твоє…», і чоловікам вже було тепло і любо бути в церкві. Після церкви швиденько йшли додому і вже спішили до Дмитрика , а там далі до Токарського і… а в 12 годині ночі стояли і колядували під хатою Стефана, бо первомученика Стефана наступало і не заколядувати Стефанам таке було недопустиме. І так з продовженням знову до ранку і знову просто до церкви, і знову «Рождество твоє…», і знову по гостях з колядами і піснями до ранку. В далі треба було йти до праці, свята закінчувалися, але не надовго , бо 14 – Новий рік і Василія – відвідували Василів і Базилів і їм сповіщали про те, що «Старий рік минає, Новий наступає..» І знову трохи передишки і вже Йордан, свячення води і знову щедрівки, коляди і просто гарні пісні . На всіх мовах і ніякого натяку про якийсь націоналізм. Всі люди брати. Так єднало Різдво всіх моїх земляків.
Ви думаєте, що то вже кінець святам. А нє. Ще є Івана. І в 12 годині ночі на Йордан велика компанія стояла біля хати Івана і колядувала, а далі до всіх Іванів і не тільки. І так знов до вечора і до 12 години. А в 12 годині всі дружно стояли і колядували біля хати Мілька, бо наступало свято Омеляна, а потім йшли до моєї цьоці Емілії. І так до 12 години ночі. А в 12 годині… Ні вже до нікого не йшли, бо в церковному календарі свята закінчилися. Тому компанія ставала і колядувала «Бог предвічний» , тим закінчували свята.
Так згадую і думаю, таки колись були козаки, не то що тепер. Прохи вип’є і вже на другий день встати не може. А рецепт від мого тата не п’яніти такий. Перед тим як намічається забава, бажано випити зо троє сирих яєць і з’їсти ложку масла. На забаві багато їсти, бажано жирного і холодець з оцтом не пошкодить. А також багато співати, так спирт видихується. І головне веселитися .
Дехто може подумати, що то все вигадки – Різдвяна історія. Як мій швагер Віктор каже: «Аби пес на ковбасі їхав, якщо то не так !» Про достовірність викладеного можна запитати в моїх земляків яким вже за 50 і дальше. Всі підтвердять, що Климки(то нашу родину так в селі називали) були такі вар’яти.
Амінь

This entry was posted in Відпочинок, Люди, Традиції, Церква and tagged , , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *