Гамлат. Старі байки. Потрясіння у бричці

Богдан Скаврон, Любов Скаврон м. Івано-Франківськ

Дорогою до Станiслава Юрась Гамлат пережив велике потрясiння. Напевно, подумає хтось, уяву молодого панича ще здалеку вразили криваво-червонi цеглянi мури мiста-фортецi, над якими здiймався грiзним пальцем заокруглений шпицак височенної ратушi? А може, далекi гори, що проступали на овидi крiзь ранкову iмлу, зворушили серце вчорашнього абзольвента унiверситету, який усю свою юнiсть пронидiв над книжками в читальнях i нiколи не мав приємностi вiд мандрiвок у передгiрї? Мушу  розчарувати усiх, хто спробував вiдгадати, бо, пiсланий австрiйським урядом до Станiславського магiстрату на службу синдиком, Юрась Гамлат немав схильностi до сентиментiв, не любив архiтектури, до того ж останнiми днями вiн тримав на гадцi тiльки одне — таємне завдання вiд… Зрештою, що б то було за таємне завдання, якщо так одразу про нього розповiсти.  Отож, про все за порядком.

  Потрясiння почалося з того, що, кваплячись вчасно прибути на службу, Гамлат винаймив у Галичi першу-лiпшу бричку, якою, на його лихо, правив не хто iнший, як вiдомий тутешнiй баляндрасник Олекса Синишин. Вiн одразу так заговорив Юрася, що той мимоволi i непомiтно для себе опинився в Олексинiй бричцi. Требе сказати, що до Олекси Синишина в бричку сiдали тiльки тодi, коли вже зовсiм не лишалося iншого вiзника.  У Галичi всi знали, що цей фiрман поїть вранцi свою стару клячу бражкою, щоб та виглядала перед подорожнiми на стацiї бравою i прудкою. Олекса все старався виїхати з Галича щонайранiше, бо вже до полудня хмiль виходив з коняччиної голови. Тодi вона спотикалася на всi чотири ноги, надовго ставала посеред шляху i ще нiколи так не було, щоб той, хто їхав з Олексою, кудись не спiзнився.

Другою бiдою було те, що Олекса пiд час подорожi дуже багато говорив, обираючи до розмови малозрозумiлi й цiкавi тiльки йому теми. Якщо першi двi-три версти його пашталакання ще можна було якось терпiти, то вже на пiвдорозi вiд цих балачок голова гудiла, як дзвiн. Казали, що Олекса такий говiркий, бо разом зi своєю клячею призволяється щоранку перекислою бражкою. Може, то й не так, та якесь пiйло Олекса завжди брав з собою в дорогу, хоч казав усiм, що то насправдi бутля iз дьогтем. Пiд час подорожi вiн час вiд часу спиняв конячку, брав ту бутлю i йшов, як вiн казав, змастити колеса. Iз Галича до Станiслава Олекса Синишин мав таких стацiй десь зо чотирнадцять. Щойно бричка рушила з мiсця, фiрман затiяв розмову з молодим паном.

— Ба, чуєте, зозулi завеласi? У Межибирцi багато зозуль влiтi буває… Але то правду оден казав, що коли хто почує зозулю на голоден живiт, тому весь рiк з рота буде смердiти. — Олекса лукаво поглянув на валiзу подорожнього, вiд якої линули приємнi аромати домашнiх ковбасок, куплених того ранку в корчмi “У Фройми”. — Колисьте ще не поснiдали, то могли би на хвилю заїхати десь у гайочок…

Не почувши вiдгуку на свою пропозицiю, Олекса ковтнув слину, тпрукнув на жваву ще конячку, крекчучи злiз зi свого мiсця, взяв баклажку i за перепрошенням пiшов до заднiх колiс. За хвилю позаду брички почувся його голос:

— Я вам скажу, що то все неправду зара молодi говорiт про упирiв, що їх можна чiсником напужєти. То всьо пусте. Чiсник най Фройма до ковбасок дає, а вiд упира ним нiяк не вборонишсi. Гибле то дiло, кажу вам. Ше якби сплячого упира де зустрiв, то можна його подолати, якшо кiнський волос ‘му на грудях спалити. Але робити то треба так, аби вiн не почув, не проснувсi, бо перемiнитьсi вовком i загризе. А як будеш мав у кишенi чiсник, то ‘му йно бiльше засмакує, схрупає бiдаку, як отi вашi пахченi ковбаски, i тiльки сi оближе. Але то нiц. Я вам, знаєте, скажу все зi свого житє… Я хоч не учений, але знаю, як то воно буває i в природi, i межи людий. Нiц на свiтi з пустого мiсця не робисi. Та й упир той таким самим чоловiком, як ми з вами, покажесi — не лайдак який, порєдно вбраний, може навiть в капелюху. А як прийде пора, обернесi вовком i край. 

У перервi мiж базiканням, вiдсьорбнувши з бутлi, вдоволений Олекса повернувся на козли, гойкнув на клячу i продовжив:

— I то всьо на свiтi таке мiнливе. Взяти примiром зозулю. Нинi вона кукає, людий тiшит, а восени капосна перетворюєсi на яструба i задирає кури по людiх. Фальчива птицi, нема вiд неї спасу.

— Як то зозуля стає яструбом? — не втримався вiд шляхетного подиву Гамлат.

— Та як — як? А як з людини упир стаєсi? Перетворююсi. Ну, хто видiв, скажiт менi, де хто чув зозулю зимов. Нема зимов зозулi! А яструбиска ширяют тут i там, аби де курку роздерти. То, як оден казав, усi зозулi стают яструбами.

— Добре, а навеснi усi яструби знову робляться зозулями? — допитувався спантеличений Гамлат у Олекси. Вiзник тепер лише однiєю рукою тримав вiжки i вже зовсiм забув пильнувати дорогу. Бричка пiдстрибувала по розбитому шляху, аж Юрась через той  стряс мусiв притримувати капелюха.

— Ну як вам сказати, бисьте зрозумiли. Ви то певно знаєте, що зозуля не сiдає на яйця, не виє собi гнiзда. Але десь-то тотi молодi зозулi берутсi. Ага! Абись-те знали, що то отi яструби, що з зозулi утворилися, вигрiвают молодих зозуленят. А яйця зозулинi вони на зиму у ведмежi барлоги ховают…

Заохочений до розмови, Олекса вже зовсiм не стежив за тим, куди i як їде кляча. Коляска стрибала, гойдаючись на ресорах, а фiрман, повернувшись лицем до Юрася, який все пiдстрибував i трясся, оповiдав з усе бiльшим запалом: 

— Я до чого все то кажу, бо, знаєте, кажут про упирiв всяке, а я вам скажу чисту правду. Отак як яструб кури нищит, то так само упирi людей гризут. Було колись у горах — розвелося страх як багато вовкiв. А зимов йшли долi, пiд самим Станiславом їх видiли. I не знати було, який з них упир, а хто правдивий вовк. Кажуть, бiля Маркового розiрвали Марiю Качурову, вдову по Стасевi Качуровiм, i з’їли, однi лише ноги у чоботiх лишили. Ото правдивi були вовки, напевно. А я видiв справжнiх перевертнiв. I то всьо пусте, що кажут, гейби вони лиш уночи рискають.  Скачу якось на Лисковi, то був якось в мене такий кiнь, вже що розумний, то розумний. У Чертежi, значить, їду. Аж Лиско раптом рiзко став на ходу i зафурчав. Я лише встиг увидiти пiд корчем величезного вовка, як полетiв через Лискову голову долi. Лечу я, лечу i мислю: як сильно сi гаратну головов до земли, то буду лежав без тями i той вовк мене зжере, а як не дуже сi заб’ю, то все ‘дно не втечу i вiн мене роздере, то вже лiпше най би вiн гриз мене умерлого. З тою думков прицiливсi оком на камiннє i просто туди — упав i лежу. Не знаю, скiльки я там пролежав без памяти, але як очунявсi, то побачив над собов Василя Гриська. Вiн схиливсi надi мнов, а брови в нього — густi, зрослi докупи метеликом. Менi одразу подумалося, що то його душа, певно, метеликом з людського тiла у вовче перелiтає. “А чого вiн мене не зжер?” — думаю. Аж пообзиравсi, а мiй Лиско лежит з перегризеним горлом. А що вже розумний був кiнь, то розумний. Васильо до мене зашкiривсi, аж зуби на сонцi йому заблищєли — я драла вiд него.

А ше йдного разу їхав Мочєром, i бачу здалеку: бiжит оден за другим два чоловiки. Той, що тiкав сховався за копицю, а за хвилю вiскакує вiдтий вовком — i на того, другого…

На тiм словi праве колесо брички налетiло на якусь каменюку i Юрасем в колясцi так тевкнуло, аж подих йому вiдняло. А його дорожня валiзка, пiдсокочивши на лавицi, вилетiла на дорогу, замок розщепився i все, що було усерединi, викотилося у порох.

–Тпр-ру! — гукнув Олекса на конячку, що спотикнувшись, ледве звелася на рiвнi, i схопився обiруч за вiжки. Затим зiйшов iз козел, пiдiйшов до паничової валiзи, з якої нiби тельбухи з розпоротого живота, вивалилися запахнющi часниковi ковбаски.

— Ех, пане, казав вам, поснiдаймо десь у гайочку. Тепер їх хiба мої пси з’їдєт…

Так сказавши, Олекса зiбрав ковбаски з дороги, обтрiпав їх i поклав бiля себе. Потiм пiдiбрав валiзу, недбало спакував до неї паничовi речi, подав Юрасевi, всiвся на своє мiсце, вйокнув на конячку i пробубонiв собi пiд нiс: 

— Але ж то файнi ковбаски, м’яконькi, як гiвенце, якраз на мої зуби…

…До мiста Юрась Гамлат дотелепався аж перед смерком. А там замiсть того, щоб негайно зголоситися у магiстратi, як належало б новоявленому врядниковi, вiн побiг шукати якоїсь читальнi i знайшов те, що треба, у колишнiй єзуїтськiй колегiї, де вiднедавна була польська гiмназiя. Томик з бiологiчними працями Карла Лiннея Юрась розгорнув на роздiлi про птахiв, знайшов малюнок iз зозулею i заглибився в читання. Читав до пiзна i мусiв лишитися на нiч у гiмназiйнiй сторожiвцi. Через страченi в дорозi ковбаски спати лягав голодним. Вночi йому снилися упирi i зозулячi гнiзда.

Вiдтак у фiакрах та бричках, якi рейсували до Станiслава, було звелено на видному мiсцi чiпляли таблицю: “З фiрманом пiд час руху — не говорити. Винуватцiв каратимуть штрафом”. Казали, що це була перша видумка синдика Юрiя Гамлата на службi у Станiславському магiстратi.

This entry was posted in Гумор, Проза and tagged , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *