«ЗІШЛИ РОСУ БЛАГОДАТИ, ВКРИЙ НАС ОМОФОРОМ»

Галина МАКСИМІВ.

Редактор,  журналіст, перекладач, спеціально для цего сайту.

Духовна спадщина

На могилі  греко-католицького  священика Семена Шпіцера  викарбувані у мармурі  слова, звернені до Покровительки всіх  християн:

Ми тя молим, Божа Мати,

Зглянь ся милим  зором,

Зішли росу благодати,

Вкрий нас омофором.


 Отець Семен Шпіцер, декан Долинський народився 1879 року на Стрийщині у  селі Нижня Лукавиця. Був четвертим, наймолодшим сином в сім’ї Степана Шпіцера та Катерини Шмигельської.

Змалечку хлопцеві були до душі книги та  церковні богослужіння. Семен успішно закінчив сільську  початкову школу. Старанно вчився у Стрийській гімназії. Згодом вступив до Руської католицької духовної семінарії.  Навчався в одній групі з Андрієм Бандерою – батьком Степана Бандери. Потім і  їхні діти навчалися разом у Стрийській ґімназії.  В 1933-1936 роках  вони були парохами сусідніх сіл: о. Семен у селі  Солукові, а о. Андрій у Тростянці Долинського деканату. Дружні стосунки двох українських патріотів позитивно впливали на формування світогляду їхніх дітей.

Серйозний, здібний, активний семінарист Семен Шпіцер швидко здобув загальну повагу і довіру серед нових товаришів та викладачів.  У 1904 році накладом Товариства “Власна поміч” вийшов перший випуск друкованого органу руської католицької богословської молоді нового річника “Католицький Всхід”. В цій книзі вміщено звернення про встановлення пам’ятника Маркіяну Шашкевичу:

«Вже в попередньому випуску подали ми до загальної відомости, що богослови рішили занятися виставленням пам’ятника нашому незабутньому Маркиянови з нагоди недалекого всенародного сьвята – сотних роковин уродин поета

Тож звертаємося отсе до кождого, кому дорога память Подвижника национальної ідеї, з уклінною просьбою о вселаскаві датки. Годило-б ся, щоби передовсїм Впр. Сьвященьство поспішило з жертвами в цїли здвигнення памятника Маркиянови-сьвященикови…».

Серед жертводавців був і Семен Шпіцер…

Цього ж року він одружився з Ольгою Ксьонжек, дочкою о. Дмитра Ксьонжека – багатолітнього пароха с. Кокошинець Грималівського деканату на Тернопільщині і був висвячений на душпастиря. Отримав направлення у село Буцики Грималівського деканату. Через декілька років о. Семена з сім’єю перевели до Буського деканату, згодом до Зборівського  повіту. Всюди невтомний душпастир  залишив про себе добрі спогади.

Коли почалася Перша світова війна з її жорстокими боями, о. Семен з сім’єю переїхав до Перемишля. Недовго довелося їм втішатися мирним життям. На початку травня 1916 року священика австро-угорська влада мобілізувала о. Семена на військову службу . Йому видали під розписку полкове майно – надруковане старослов’янською мовою Євангеліє, видане 1788 року, і відправили до піхотного полку №55 душпастирем греко-католицьких воїнів. Внук Семен зберіг це Євангеліє донині.

Наприкінці 1917 року о. Семен отримав важке поранення у груди та ще й надихався отруйних газів, що почали застосовувати в ході бойових дій. Лише фаховість фронтових лікарів, які зробили надзвичайно складну операцію на легенях, врятувала йому життя. Коли рана трохи зажила, його відіслали в Прагу до центру вищого військового духівництва. Після розвалу Австро-Угорської імперії о. Семен повернувся на Батьківщину. Його призначили парохом села Солукова, що біля Долини.

В Солукові сім’я прожила вісімнадцять років. Йому доводилося багато працювати не тільки на духовній, але й на громадській ниві, про що згадував  історик Микола Крайник: «Села Солуків, Якубів, Яворів, де став парохом о. Семен Шпіцер, не стояли високо по лінії українського патріотизму, хоч вони дали для України і січових стрільців, і вояків УПА. Справа в тому, що хитрим промосковським агітаторам вдалось частину населення цих сіл   навернути до москвофільства. Такі села дісталися пароху о. Семену Шпіцеру, де він проводив українську патріотичну просвітницьку діяльність. У часі його праці в  цих селах організувалася українська «Просвіта» і підпільна ОУН. Свого будинку товариство «Просвіта» не мало, в селі були лише три єврейські корчми. За ініціативою і під керівництвом о. Семена на кошти проданого церковного поля у 1928 році була побудована резиденція для громадських потреб українців. Він був шкільним комендантом Долинського повіту, делегатом до Шкільної Ради Повітової. В роки штучного голодомору на великій родючій хлібодайній Східній Україні отець-декан Семен Шпіцер відігравав важливу роль в обороні української нації. У Долинському деканаті проводились церковні акції, правилися служби Божі за голодуючих і вмираючих наших братів українців, виголошувались промови з інформацією про голод, збиралися пожертви для допомоги голодуючим».

Сімейне, службове і громадське життя на новому місці складалося якнайкраще. Старші діти  Орест, Дарія, Мирон, Модест і Ярослав добре вчилися.  У Солукові  в  сім’ї отця Семена Шпіцера  народилися ще Оксана, близнята Євген та Ірена і наймолодший син Юрій. Невдовзі після приїзду до Солукова став містодеканом Долини, а згодом – Долинським деканом.

Але все частіше нагадувало про себе фронтове поранення. Боліли груди, морив важкий кашель, дошкуляли простудні захворювання. Восени здоров?я різко погіршилося і 27 грудня 1936 року милосердний Господь забрав  отця Семена Шпіцера до себе. Солуківчани поховали свого душпастиря на місцевому кладовищі і щороку на Великдень, коли приходять на цвинтар помолитися за душі померлих, першу спільну молитву складають на могилі Долинського декана отця крилошанина Семена Шпіцера.

  • При підготовці  статті  використані матеріали авторства Степана Гринчишина, Миколи Крайника, спогади  жителів села Солукова.

 

 

This entry was posted in Історія, Віра, Люди and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *