завтра було – наандрея

Олег Ущенко
лататий сніг вогкіший і легко скочується у великі кулі. снігурі з нього вдавалися у 2-3 рази вищими від нашого росту. очі з вуглинок, брови з патичків, ніс з великої старанно вимитої моркви, а рот з половини розрізаного червоного бурячка. зі старим відром на голові і мітлою в “руці” – шедевр!

– з такими варґами, як в сеї, її тра не мітлу, а сумочку в руку дати, а в другі би димівсє дзиґар! – прицмокував від задоволення нанашко Шеремета, обіпершись зі свого подвір’я на паркан.. перед святами у нього пахло брагою, а з комина на коморі кілька днів до неба тягнулася тонесенька цівка диму, тому нанашко був в прекрасному настрої, бо кожну партію старанно тестував. його бабцю Гануську, по-вуличному Шереметиху, то страшенно дратувало. але нанашко віджартовувався:

– чо’с сє до мене причіпила – хлопів довкола мало? Всьооо! Зовтра на розвод! А шкарпитка я се виперу сам!

найбільше докучав дрібний, манкоподібний сніг – крупка. його наганяв вітер і лютішали морози. він не падав в класичний спосіб – з неба. у величному зимовому спокої, як лататий. крупкою весь час крутило, вертіло, його хвости закидало. він не давав розтулити очей. Тому про нього не казали:

– йой, але куріє. – або – ото за ніч накуріє…

але!

коли наставав вечір і вмикалися ліхтарі, крупці пробачалися всі незручності. він казково спалахував кольоровим блиском. у лататому блищати поодинокі сніжинки. якщо зависали у безвітряному просторі. цей нагадував бутони феєрверків, ніби в небесній канцелярії його виготовляли з перетертого дорогоцінного каміння. блиском встелялося подвір’я, гостинець, вкривалася гілля дерев, навіть лавка біля наших воріт, забуте коло дверей на сходах відро і невелике помело, яким змітали з капців сніг перед тим, як вступити на коридор.

закутаний, ніби у скафандрі космонавта, бо з-під шалику визирали тільки очі, я збитошно залишав маленькими валянками глибокі сліди серед коштовної гладі. їх тут же починало закурювати. а різновид крупки – мУчка (ще дрібніші сніжинки більше схожі на пил) блищала навіть в повітрі. особливо, якщо раптово стихав вітер, і тоді з небесного мороку стікали в долину густі потоки кольорового блиску, немислимо захоплююче видиво.

вуйко Янко обходив подвір’я, заглядаючи в закутки, чи не забув запритати рескаль, сокиру чи клевець, та будь-що. до стодоли заносилося все, що мож було занести. бо в ніч на Андрея, за будь-якої погоди, як би не морозило, хурделило чи куріло, молодь виходила на збитки. притягальну силу мали подвір’я, де жили ті, хто когось з хлопців образив, молоді дівчата, або хлопці на ім’я Андрії. теоретично. а практично, западло старалися втнути будь-кому і викладалися заради цього не на жарт..

зранку люди шукали причини піти до магазину або до родини. так тільки говорилося. дорослим кортіло побачити чий віз висадили на дах зупинки. з викинутим вперед дишлом, старанно заметений за ніч снігом, він нагадував танки на постаментах, які стояли на в’їзді міст та містечок. у цій акції таїлася глибинна суть – власник возу мусів помізкувати, кого образив, і йшов перепрошувати. перепрошений збирав колєґ і за файний могорич віз повертався на подвір’я.

Андреям і дівкам могли сховати забутий рескаль, сокиру, або винести і встромити в сніг десь на березі ріки. викрадене сояло, поки не знаходив власник або хтось приносив власникові, знаючи, що то його. часто приносили ті, хто забирав. іноді ґаздарі довідувалися про збитки, коли їх повертали ті, хто зробив. вони брехали, що знайшли випадково, але, хто міг знати, чия сокира, де лежить коло ріки?

ніч збитошникам гладко не миналася. тільки в описі все просто – прийшли, кинули собаці, щоби не гавкала, натертого салом чи ковбасою хліба, забрали щось з подвір’я, винесли, сховали і пішли спати.

жодна розвідка світу не могла довідатися, в яких саме хатах дівчата зберуться ворожити. та, до якої хлопці найперше зайшли на подвір’я, мала надію, що цього року вийде заміж. якщо чесно, першою була та, яка жила найближче від хати, де збиралися хлопці. але дівки тішилися.

ще більше тішилися, якщо вдавалося закидати хлопців снігом. правда тоді більше закидали їх. акція закінчувалася реготом і пискотом, але бойова сутичка віщувала довгі вечорниці. бо не для кожного випікалася Калита – кругла плетенка з купою смислових навантажень. нею пригощали, натякаючи “чоловіче, роби щось”. щоби познущатися, підвішували на нитці до сволка і, хлопець, сховавши руки на зад, мусів шматок відкусити під пискіт дівчат. кожна відщипувала по шматочку калити і складали в рядок. кликали пса і котрої шматок з’їдав першим та цього року вийде заміж.

найщасливішою людиною в ті дні вважався нанашко Шеремета. ніби в ньому поєднувалося щастя того, хто відкусив калити і радість дівки, до якої збитошники прийшли першими. аби не отримувати безкінечних люлєй від Шереметихи, приходив в гості до нас. точніше – ховався. він пах морозом, перегаром і копченою ковбасою, яку купували в магазині перед причастієм – так називали п’янку.

нанашка мож описати навіть у готично-мученицькому стилі: з гримасою загадкової посмішки, суміш сарказму з міксом суперечливих помислів, досягав з кишені куртки ворок з горошком – так називалися дрібні цукерки або загорнутий в папір з жирними плямами шматок ковбаси і під нашими уважними поглядами тут же лупав на двоє. до ковбаси у нас з братом було сакральне відношення – її хотілося завжди. ми її з’їдали так швидко, що бабця не встигала вкраяти хліба.

Шеремета розповідав, кому які зробили збитки, а ми бігли на вулицю, на його городи, де діти облаштовували на всю зиму совганку. йому, напевно, подобався дитячий галас, бо сусіди теж мали городи на горбах, але збігалися лише до нього. коли темніло і на нашому ґанку засвічувалося світло, то означало, що зараз нас заберуть додому. ми не здавалися! старалися насовгатися, нападатися, накричатися, накидатися снігом.

в хаті з нас зривали мокрий одяг. біля нагрітою грубки, яка пашіла затишним теплом, старанно розтирали і витирали і, коли ми вже пили гарбату зі свербивусу, бабця переодягалася сама, бо забрати нас з совганки було немислимо складно. доводилося брати нас хитрістю, обіцяючи, що в кишені є цуцьо, або, пригадуючи юність, не просто кидатися за нами, але ще і випередити. Траплялося, що бабця не втримувалася на ногах, але то таке. спіймати на совганці двох вертлявих малюків і притягнути до хати – то вже подвиг. я серйозно.

у темному вікні вкутувався в сніги сад, а за ним через город, куняв заколисаний зірками ліс. погавкував на місяць нагодований тепленьким Бровко. налякані морозом миші вперто і голосно пробивали в стіні шлях до хати. сопіла у сні прабабця. в куті вікна, між листям мушкательок, мерехтіли зірки. усвідомлення, що на вулиці зимно, а мені під периною тепло і затишно все більше і більше розслаблювало під бабцину казку, яку вона шептала мені на вухо, щоби нікого не розбудити…

This entry was posted in Без категорії. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *