Вітрисько

УщенкоОлег Ущенко, журналіст (Івано-Франківськ)

На вулиці улюблена погода – ВІТРИСЬКО. І такий, від якого я воістину фанатію – зі свистом, завиванням та ще тисячами езотеричних звуків, які нагадують, що світ ширший і наповненіший, ніж те про що ми можемо знати в рамках його матеріальної частини.

У моєму дитинстві на Опіллі існувало дві найцікавіші в житті події. Перша, непомітно від дорослих пробратися до великої хати – так називали гостинну. Перед тим, як увійти до неї, всі роззувалися, бо там завжди блищала чиста підлога з пофарбованих на коричнево дощок. З обох боків попід стіни стояли ліжка, вкриті новими капами, а на них – акуратні піраміди з подушок і яськів у вишитих пошивках.

Серед абсолютної чистоти виразно відчувався запах мушкательок на підвіконнях. У хорошу погоду з прочинених вікон сюди проникав шум і спів саду. А восени я навіть напрошувався сюди спати, бо прислухався до містичних глухих звуків. То падали стиглі япка і грушки. Дрібні гнилички сипалися на дах, наче град. Дивно, але в ті роки я більше боявся піратів, ніж нечистої сили. Тому, якщо було до нетерплячості цікаво, то ставав на коліна перед вікном, до мене приєднувався наш Мурчик і ми, любуючись царством нічного саду, довго слухали цвіркунів, квакання жаб і поодинокі вигуки заспаних птахів.

Клямка голосно клацала і, якщо вдавалося залишитися непоміченим, я підходив до котрогось з ліжок і на довго завмирав напроти образів, бо навколо них у стародавніх рамках висіло багато знимОк предків. Декотрі були біля давніх машин на міських вулицях в австрійських і польських військових одностроях. Темпоритміку загадкової тиші задавало езотеричне цокання настінного годинника з величезними блискучими гирями на ланцах, які на можна було брати в руки, бо годинник відразу зупинявся. А без нього тиша втрачала свій містичний зміст…

Другу найцікавішу в моєму дитинстві подію мені дарувала природа. Але все по-порядку… З боку нашого подвір’я, біля паркану, стояла накрита руберойдом коробка з заготовлених на будову дощок. Коли здіймався вітер, я вилазив на ту коробку і, завмерши у передстартовій позі Ікара з розведеними руками, терпляче чекав пориву, і з попутнім вітром стрибав в долину. На мій тодішній ріст висота коробки прирівнювалася до хмарочосу. Я заплющував очі і летів в долину. В ті хвилі мені здавалося, що вітер підхоплює мене і несе-несе-несе…

Я бачив під собою все, про що фантазував – зелені контури Африки, де оскалені тигри ставали до мене на задні лапи, а слони, вітаючи, здіймали хоботи. Бачив в долині піраміди Мая і навіть серед океану бачив червоні вітрила з Ассоль на борту і вимордовану буревіями шхуну “Колумб”. Все, про що мені читали вечорами перед сном…
—–
Потім вибігала роздратована бабця з помелом або прутом і заганяла мене до хати.

This entry was posted in Без категорії and tagged , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *