Терен

   Олег Ущенко (Івано-Франківськ)
 УщенкоТерен – останній акорд перед снігами і морозами… Ми ходили збирати його під ліс навпростець через порожні городи. Під великими грудками вже виднілося трохи наметеного снігу. Мало, ніби хтось подекуди попідсипав по жменьці на пробу. Зосереджені коти, мружачись від вітру, терпляче чатувати біля зв’язаних по чотири сніпків кукурудзиння, в якому ховалася від перших заморозків їх здобич.
   Дорослі з рипучими канками – металеві банки з ручками, які в основному використовувалися для транспортування молока, – розмовляли про своє. А ми розсипалися у пошуках на голих городах чогось цікавого. То міг бути шматок металу, гільза, олов’яна кругла кулька (привіт ще з Першої світової), або навіть картоплина, яку недогледіли, коли вибирали. Якщо вдавалося побачити живу мишку, то до нірки, куди вона сховалася, спершу збігалися діти, надіючись, що вона визирне. Правда через галас вона була вже дуже далеко під землею і затамувавши подих, перелякано тремтіла в нірці, прислухаючись коли затихне. А до дітей підтягувалися і дорослі, які нагадували чому ми тут і куди йдемо.
   На безлистих скелетоподібних кущах виднілися темно-сині плоди терену, притрушені сивуватою памороззю, від якої кожен дотик до ягоди залишав сліди.
Якщо родилося рясно, то збирали біля лісової дороги. Коли не родилося або там вже встигли визбирати інші, то всі перебазовувалися у глибину яру (у тому віці він здавався страшенно глибоченним), який відгороджував городи від лісу. На його схилах росло багато тернових кущів. Від цього ми страшенно тішилися, бо заходили ближче до лісу і надіялися побачити білочку.
Білок я не бачив жодного разу, а налякані зайці нерідко вискакували мало не з-під ніг. Вони страшенно кумедно, хоча і швидко, драпалися крутим протилежним схилом вгору, а нас то дуже забавляло.
Нерідко, назбиравши повні канки терену, дорослі йшли в ліс збирати в’язанку дров – дрібного сухого гілля. Ми долучалися до процесу, найперше, тому, що під виглядом пошуку гілля можна було набігатися і накричатися між деревами. Тут же спонтанно виникала ідея побавитися вОйни і вона реалізовувалася з найрізноманітнішими видами зброї, які робилося з гілок. Менші йшли на пістолети, а з більших робили автомати, які іноді стріляли навіть ракетами – правда, останнє ще треба було аргументовано довести, бо ніхто не хотів погоджуватися, що його фудзія гірша. Через це іноді сходилися у рукопашну, аж прибігали розборонювати дорослі.
В лісі ми були довго. Назбиравши в’язанки дров, дорослі тут же не них сідали і, смакуючи терпко-солодким тереном, бесідували. Про те, що пора повертатися додому, нагадувала ніч, яка спершу відправляла в розвідку вечір. Втомлені, з подряпаними руками, ми довгим ланцюжком поверталися до дому. Кінці ріща у в’язанках голосно шкребло по землі, навіть залишали після себе борозни, по яких ми старалися ступати. Іноді від нудьги, ми ставали на кінці найтонших прутиків, дорослі це відчували і обіцяли вдома розібратися. Але ще на подвір’ї на них навалювалися нові галярмові турботи, а ми бігли до хати. Бабці, під докори, де ми так довго блудили, клали на стіл випечені і протушковані зі сметанкою терті пляцки – картопляники. Горішні були пухкі, але ми поспішали добиралися ближче до дна, до запечених, з хрумкою скоринкою. До гарячих пляцків бабці наливали нам прохолодного підсметання. Часами так траплялося, що поки дорослі входили до хати, то ми вже сиділи або лежали – щоби сало зав’язалося – наїджені. То був період суцільних рекордів… )
This entry was posted in Люди, Проза and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *