Судний день

thumb_80993_news_mБіль та холод. Холод та біль. Холоду більше ніж болі. Біль, здавалося, відступала і замінялася холодом, який охоплював всі часточки тіла. Зуби так клацали , що їх цокання відбивалося від стін кімнати виривалися на зовні і рикошетом від кам’яниць почало свій пінґ-понґ поміж львівськими пагорбами. Повіки здригалися в такт ритму.
Все. Стук закінчився. Моє тіло перестало відчувати і біль, і холод. Я побачив себе зверху, але мені вже було байдуже і навіть не хотілося дивитися на змучену болем мою оболонку. Мені було добре, дуже добре, ні болю, ні холоду. Я відвів погляд від колишнього себе і полетів. В повній чорноті , яка не лякала, а була така приємна і огортала мене мов мамині руки. Я міг думати і аналізувати, що мене разом і дивувало, і ніби так мало бути. Але чому нема ніякого світла, про яке так багато описують в наукових і колонаукових працях. Ну, братчику, ти видно не туди направляєшся! Чомусь сприйняв це без страху і десь філософськи. Що буде, то і буде. І ще промайнула думка, чому ніхто не зустрів, як писалося. Але мені так добре. Сам то сам. Усміхнувся. Згадалося, горобці літають зграями, а орли на одинці. Долітався, космонавте. Ой, видно полижеш пательню, як найменше. Але що переживати про майбутнє, тепер добре, то чого думати про погане? Швидкість польоту зростала. І я, що ніколи не любив великих швидкостей, старався досягнути максимуму.
Темінь закінчувалася. Швидкість спадала і я опинився ніби в тумані, але не відчував сирості. Пронеслася думка — я видно в хмарі. Виявляється я не сам. Боковим зором бачу біля себе з правого боку милого ангелика. Мій ангел-охоронець,- подумалося. Такий невеликий, худенький. Тому видно і не встигав всюди мене охороняти. Але я вдячний йому за все і бачу в його очах , що він розуміє мене без слів. Трішки далі два ангели, невеликі на зріст, але пухкенькі, як на образах в церкві, метушаться з з чимось в руках. Михаїл та Гавриїл – мелькнула думка. Щось вони зовсім не грізні ці охоронці Бога. Тут почав проявлятися святий Петро, не такий яким я його уявляв. Моложавий, безбородий, уважним поглядом крізь окуляри вивчав мене. Я відчув себе комашкою під мікроскопом. . Зараз почнеться! Чомусь не міг пригадати ні одного гріха. Але знаю, що грішний. “Что-то з памятью моєй стало”, чи що? Відчуваю присутнісь ще когось. Когось головного. І навіть не одного, а двох. Думаю-свята Трійця. І тут чую голос : “Будемо брати проби”. Видно зараз буде присуд, пронеслося в думках. А думка працює далі, візьмуть зразки ДНК і знімуть всі дані про моє земське життя і тоді…
Але я в цей час починаю відчувати своє тіло. Хмара розсіюється і я знову бачу і відчуваю себе на операційному столі . І тут така радість, Як би мені там не було добре, але тут звичніше. Святий Петро трансформується в Івановича, лікаря-анестезіолога, який запитує мене скільки мені років. Я такий радий, що пориваюся обняти його і цілувати його окуляри. І на всякий випадок чесно признаюся про свій вік, але так хотілося щось зморозити. Побоявся. Вже бачу і мого Спасителя -Васильовича, який змученим кроком покидає операційну.
Пронесло, промайнуло в голові. Через пару годин наступає Судний день. Видно на той жидівський новий рік Бог написав ще одну сторінку-рік мого життя, який прийдеться прожити. Все так не буде. Пам’ятай про це . Життя продовжується.

1.10.2014 р.

This entry was posted in Проза and tagged . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *