СТО ДВАДЦЯТЬ СІМ

Галина Максимів, журналіст

сад…Ще до весни далеко, а громовиці не втихають. Самійлові поза спину – порох колкий і теплий.
Згодом їхній батальйон починає рахувати втрати – буденно. Наче яблука з дірявого кошика: один, два, десять…
Самійло побачив … одного з своїх кращих друзів – «Анта»… безкрилий, не долетів до сонця… і руки… руки чорні…

– Одинадцятий! Одинадцятий! – прохрипів щосили… і впав у забуття…

…він блукав невидимим болотистим краєм. Булькотіли ледь чутно підступні вириська. Самійло знав, що в нього мало надії. До світанку далеко. І сонця… сонця нема. Сонце, певне, втопилось в тому болоті на своїй важкій золотій колісниці…

А потім він почув втомлені чоловічі голоси:
– Контужений… і в плече ранений..
– Житиме!

Самійлові раптом захотілось додому… вдома якраз доспіли яблука. Жовті – солодкаві і червоні – з кислинкою. А ще – оці зеленуваті, соковиті, вкусиш – аж піняться… Їх треба лагідно, легко зривати – зимуватимуть.
А ще – в глибині саду було з десяток дичок. Самійло готувався їх навесні щепити. Бо перед тим в сад увірвався буревій і викорчував найкращі яблуні. Самійло залишив пеньки, щоб якось викорчувати. Але не встиг. І його Анничка плакала:
– На кого ти мене, на кого діточок наших, на кого сад в цвіту залишаєш?

Він пішов, і за ним сливи та вишні весь цвіт зронили в тремкому й тривожному надвечір’ї… А яблуні цвіли…

Самійло закриває очі… бачить… дочка Оксанка… Син Влодко… Оксанці чотири роки, а Влодкові сім… Вона простягає брату яблуко червонобоке. Яблуко велике і вона його тримає в обох долоньках… тримає міцно…

Влодко каже:
– То найбільше яблуко… значить – татове…
Оксанка мовчить. Відколи батько пішов на фронт, вона мовчить…
Осінній вихор вкутався в пожухлу отаву і став чудиськом невіданим. Він летить, розганяється, щоб збити з ніг…

– Не муч мене, не муч…. – шепотить Самійло пошерхлими устами…
І видиво відступає. Йому стає набагато легше. Приходять всі його друзі, з якими ділив хліб і патрони.
Вони стоять попід стіною і ніхто їх не бачить, окрім Самійла. І руки в них є… І ноги в них є… І голови їхні хтось від крові вмив…
Хлопці…Не мовчіть…
Але хлопці мовчать.
Потім, рівно опівночі зникають, проходячи крізь цегляні стіни безперешкодно.

І так було щодня. І так було сорок днів.
А потім до нього прийшла висока худа жінка з карими співчутливими очима.. Назвалась Надією… Почала розпитувати за самопочуття, родину, батальйон.
Він спочатку мовчав… а потім зрозумів, що якщо отак німітиме, то його мозок вибухне.
Він розповів за своїх полеглих побратимів. Про кожну ніч розповів. Надія слухала. А потім їй настав час іти. І вона сказала на прощання:
– Після війни за кожного побратима посади дерево…
Самійло стрепенувся:
– Я посаджу сад… великий сад…

Ще через місяць він зачинив двері госпіталю. Повернувся до свого батальйону. Більшість хлопців в ньому побачив вперше.

Він розмовляв мало. Натомість багацько мріяв: «Я приїду навесні. До весни війна, певне, скінчиться. Анничка вигребе в саду все листя, щоб чисто було. Я піду до лісу і накопаю дичок…»

Самійло ходив у розвідку. Він був у найбільшій гущі найжорстокіших боїв. Завжди повертався. І тих, що не повернулись, пам’ятав. В своїй пам’яті зберіг сто двадцять шість імен.
Якось сказав командирові «Соколу»:
Багато… Треба буде два дні працювати. І коли б тільки встиг висадити стільки деревцят…
… Мріяв щоднини Самійло про сад зеленоокий. Мріяв доти, доки не виріс він у кроваво-білому вихорі сто двадцять сьомим деревом в саду Гетсиманському. Бо в перший день весни Анничка отримала похоронку.

This entry was posted in Люди, Проза and tagged , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *