Собача вірність (Дубровські побрехеньки)

Коли Місяць заповнив майже половину неба і в селі стих всякий порух денного життя людей, зграя з п’яти псів вирушила в напрямку Підлівча. Йшли повільно, ніби траурна процесія, не створюючи ніяких звуків і густа трава пасовища ховала їх від будь-яких очей. Не доходячи до узлісся, вони звернули наліво і попід кущі продовжували свій шлях. Біля старої свердловини білий кудлатий вожак зграї різко повернув на захід і так само зробили і інші собаки, ступаючи слід в слід за вожаком.

Зграя знову наближалася до села, в якому де-не-де чулося гавкання прив’язаних псів, які ніби робили перекличку, охороняючи господарства від чужаків. Але метою зграї було не село і чужі кури, на яких їм тепер приходилося полювати. Вони йшли на цвинтар. Перелізши через яр вожак повів зграю до свіжонасипаної могили на краю цвинтаря. Місяць світив немов величезний прожектор і тіні собак розтягалися по землі , набуваючи величезних розмірів. Собаки наблизилися до могили і полягали навколо, поклавши морди на лапи. Навіть при світлі місяця можна було побачити їх сумні очі і сльози, які котилися з них. Йшла ДЕВ’ЯТА доба як не стало їхнього господаря Петра.

Невеличка хмарка закрила низ Місяця і ніби вітерець зачепив верхівки дерев. Вожак вишкірив зуби і тихенько заричав, інші пси немов оніміли, тільки шерсть дибом встала. Їх собачу кров ніби моментально охопив несамовитий холод і вони тихенько завили, піднявши морди до Місяця. Вони відчували присутність когось між ним, ніби знайомого, але одночасно і зовсім чужого. Псам ставало все страшніше і виття ставало чути вже і в селі, на яке почали відповідати страшним завиванням сільські пси.

– Песики, ви мої рідненькі, як ви без мене, що чувати?- почули голос Петра, який зразу потрапив їм в мозок, оминувши вуха. І щось, немов рука їхнього господаря, ніжно погладило кожну собаку, полоскотало за вухами і пси замовкли. Вони знову відчули його руки і навіть запах, специфічний, який відрізнявся від запаху інших Людей. Це був запах їхнього господаря Петра. А його голос в їхніх головах відзивався ніжністю і тисячами запитань, на які вони не могли відповісти. Страх все ще тримав в оціпенінні собак, але вони боялися видати навіть легеньке скавучання, щоб не прогнати те, що було їм рідним і нагадувало Петра.

Місяць ліниво мандрував по небу і бачив, як на маленькому дубровському цвинтарі над свіжою могилкою піднімалася імла-хмаринка і оповивала собак і їх тіні ставали все більшими і зловіщими.

Десь в селі почулося «кукуріку», такий сонний і хриплий, то можливо поспішив неправильно наставлений дубровський когут. Хмаринка над могилою стрепенулася і востаннє приласкавши собак ніби просочилася через землю вниз. Псам знову стало страшно, вони відчули себе беззахисними на одинці з світом. Задерши морди, вони дружно завили і сльози розпачу та жалю полилися на горбик могили. Від того завивання ставало моторошно всьому живому,кров стила в жилах, але пси дружньо вели свою печальну пісню «Вічная пам’ять», ніби знали, що ніхто в цей ДЕВ’ЯТИЙ день її не заспіває  небіжчику Петру.

This entry was posted in Жахи, Проза and tagged . Bookmark the permalink.

One Response to Собача вірність (Дубровські побрехеньки)

  1. I do not even know how I ended up here, but I thought this post was good. I do not know who you are but certainly you’re going to a famous blogger if you aren’t already 😉 Cheers!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *