Сільська іділля

DSC01600Мандичевський Євген Порфирович (псевдонім – Фр. Улянович) народився 1873 року в селі Зарваниця, тепер Теребовлянського району в сім’ї священика. Навчався у Львівському, Грацкому (Австрія) та Берлінському університетах. Учителював у гімназіях Львова, Перемишля, Тернополя. Працював редактором педагогічного журналу «Молодіж».
Виступав як новеліст і поет. Дебютував новелою «Груша» в газеті «Діло». Друкувався в «Літературно-науковому віснику», газетах «Діло», «Буковина», «Руслан», альманахах «З-над хмар і з долин» (Одеса, 1903), «Багаття» (Одеса. 1905). Видав збірки новел «З живого і мертвого» (Львів, 1901), «Судьба» і «В ярмі» (обидві – Тернопіль, 1907). Твори письменника увійшли до збірників «Українська новелістика кінця XIX – початку XX ст.» (1989), «Дзвінок з минулого»; (1991), «Тернопільщина літературна» (додаток четвертий Журналу «Тернопіль». 1992).
Помер Є.Мандичевський 1937 року.

Оповідання взято з “Літературно-наукового Вісника Наукового товариства імени Шевченка у Львові”, Річник ІІ, том VIII. Львів 1899 рік

    Сонце заходячи золотило облаки, що клубились по цілім небосклоні, як ті череди громадського товару по вигонї. Декотра тваринка, більше може з привички як з потреби, скубла траву, а переважна часть поклалась або й поставала по парі та супокійно румиґала. Величавий громадський бик наблизив ся до ковалевої красулі, що недавно приїхала з тірольських сторін, та опинилась на марній паші галицького вигону. Вечірнє повітрє і святочний дзвін, здавалось, у всіх будили ніжні чутя.

Тілько один Гриць, що пас від дитячих літ громадський товар, сидів на горбку. Байдужий не то вже на чарівну силу майового вечера, яких він тілько вже бачив, але навіть на те, що біля него що-йно усіла молода, шіснайцятилїтня Ганка, що прийшла по свої гуси.

Гриць, загорілий політик – що йому по дівчатах! Коли говорить з ними, то тілько про важні, громадські справи, про які начитав ся в газетах, що йому що неділі дає єґомостїв панич. От і тепер помовчавши добру хвилю, він почав промовляти до Ганки:

–                    Е, що ти знаєш! Тобі все здаєть ся, що хлоп, то щось таке – от! Сьмітє, віхоть. Ні, небого! Тепер не ті часи! Хлоп такий самий добрий, як і пан, коби тілько знав свої права і вмів користати з них!

–                    Слухай. Грицю, – почала Ганка, користаючи з хвилевої мовчанки, – а чому то ковалева красуля не пасе ся?

Гриць зирнув згорда зразу на Ганку, потім на красулю.

–   Видно напасла ся! – кинув неохітно словом і знов почав їздити по «політичнім» полі. – Нинї кожному вільно мати свою волю, кождий  має право вибирати і бути вибраним до ради, і то не тілько громадської або повітової, але і до сойму, а навіть і до самого Відня – знаєш, там де цїсар сидить. В тім власне й є ріжниця між чоловіком і зьвіриною , що не має права голосувати і вибирати радних і надавати закони.

При тих словах піднїс ся Гриць із землі, випростував ся і всадив руку за ремінець, як се бачив не раз у війта. Котрий забираючи голос у раді саджав в кишеню від камізельки.

–                      Глянь-но, глянь! – знов промовила Ганка показуючи на бика, що переложив свою величаву голову через карчило ковалевої корови.

–                    Та щож таке? Вони люблять ся! – відповів Гриць, збитий сею увагою зі свого полїтичного коника .

Хвильку обоє мовчали, опісля запитала розцїкавлена дівчина:

–                    Грицю, як же бик знає, що корова любить його, коли вони не можуть порозуміти ся мовою?

–                    Дурна! Нюхом! – сказав Гриць, як би через злість, та почав займати товар домів. Ганка також заняла гуси. Обоє йшли позаду. Гриць наганяв час від часу товарину до череди. Ганка схилялася то тут то там по придорожні цьвітки, щоби ними на недїлю вквітчати матінку Божу.

Повітрє розігріте сонїшним промінєм  було тяжке і душне, Цьвіти, що над вечір отирали свої келїхи, пахли чудово.

Коли Гриць і Ганка наближалися до перших хат села, до них долетів запах бозу, що ним було обсаджене дякове обійстє. Дівча зупинило ся, відітхнуло повними грудьми та спитало свого товариша стиха:

–                    Грицю, не чуєш нічого?

Парубок також зупинив ся, потягнув носом і відповів здивований:

–                    Ні, Ганко, не чую нїчого!

По Ганчинім лиці пробігла усьмішка. Укладаючи назбирані цьвіти в китицю вона сказала півголосом, мов би до себе:

– Щож тобі поможе право голосовання? Грицю! Грицю! Таж бик мудріший від тебе!

This entry was posted in Люди, Проза and tagged , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.