Петро і Павло

Крамеротець-єзуїт Ґжеґож Крамер

День їхньої пам’яті святкуємо разом , але вони відрізнялися між собою, навіть можна сказати, вони дуже відрізнялися між собою.

Петро був простим рибалкою, походив з простої сім’ї, неосвічений, повний енергії, живо реагував на все, але не стриманий, відступає перед труднощами. Павло, римський громадянин, освічений, добре розуміється на законах. Він належав до дуже респектабельної групи людей в тогочасному Ізраїлі, до фарисеїв. Людина зі сталевою волею, який ніколи не відступав перед труднощами, той, який завжди перемагає. Дві абсолютно різні людини.
Не були людьми без пороку. Безкомпромісний Савл переслідував Церкву Христову. Брав участь у вбивствах. Він погодився, щоб на його очах каменями розбили голову диякона Стефана. Належав до групи, яка заарештовувала інших і не тільки в Єрусалимі, але й далеко від міста. Його руки були заплямовані невинною кров’ю, а серце кривдою, заподіяною до справедливих і чесних людей.  Петро, ​​який майже три роки ходив за Учителем, був Його заступником, три рази поклявся, що не знає Учителя. Відмовився від Нього. Але таких людей Христос зробив своїми Апостолами і таким людям передав владу в Церкві. Людям , які усвідомили вчинені ними провини. Святий Павло зізнався: “Я найменший з Апостолів, бо гонив церкву Божу”.

Христос зважає на людські падіння, щоб навчити людину смиренню. Смирення є основою мудрості. Зухвала людина не може бути добрим інструментом в руках Бога. Усвідомлення слабкості ставить людину поруч Бога і поруч інших людей. Особистий гріх може бути важким, але дуже важливим уроком в житті людини, уроком мудрості.

Для якої мети поєднано ці дві різні особистості? Тому що, це образ Церкви і суспільства, тих, хто слідує за Ісусом. Вони відрізняються характерами, історіями свого життя, здібностями та іншим, але, що найголовніше, мають одну мету. Це варто собі постійно усвідомлювати. На рівні наших родин, відносин, громад і Церкви. Ми не повинні бути клонами, ми повинні бути різними. Мета повинна бути спільною. Це головне. Одна мета, навіть у різноманітності. Інакші, різні, та все ж разом. Церква не є однорідною спільнотою, не є утворенням схованим за канонічним правом. Є місцем реальним, організмом сповненим парадоксами. Навіть такими, як святість і гріховність. Ми Тіло Ісуса, тому не може бути так, що якась частина відторгається організмом тільки тому, що хвора. І перш, ніж відчути себе в ролі хірурга, який в ім’я необхідності вирізає частинку, ми повинні бути наївним лікарем, який робить все, і навіть більше, щоб врятувати цю частинку. Навіть потрібно бути менш вимогливими до неї, тільки тому, що вона хвора.

Церква це не якась партія, ми ніколи не можемо дозволити такий стереотип у мисленні, говорячи про Церкву. Не є християнською думка, яка спільні переконання прирівняти до партійної дисципліни. Церква тепер і в майбутньому має бути островом милосердя в світі повному гріха. Милосердя розумного, щоб привернути грішників до Бога Доброго, а не того, хто починає з заборон. Бог ніколи не починав з заборон, завжди найперше давав.

Символами цих двох є меч (Павло) і ключі (Петро). Меч, бо Павло був обезголовлений. Можливо варто часом собі нагадувати, що християнство не казка, це життя, заради якого можна втрати життя. Ключі. Символ влади. Петро отримав від Господа дуже велику владу. Прощення та відпущення. Не для примхи Петра, а для порядку в суспільстві. Варто нагадати і той факт, що Церква, це не згромадження випадкових людей чи власність єпископа або священика, це конкретна громада, за якою стоїть Господь.

This entry was posted in Без категорії. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *