Перемога розуму

IMG_2097-EditСоломія Тришнівська, 5 років, НЯ

 

 

 

– Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу!- ніби не голосний, але такий, від якого стигне кров в жилах, звук доносився зі всюди — зі стін, з підземелля. Терпіти практично було неможливо. Ніби ще і не дуже старий, але з повністю сивиною головою, чоловік сидів, пригорнувши до себе Мію. Вони залишилися двоє, дві живі, із тіла,крові і духу істоти — дідо і його внучка. Таких як вони, залишилося на планеті мало, одиниці. Землю завоювали привиди-монстри, які живляться духовною енергією і плоттю людей. Їм вдавалося поки що виживати. Але ці зловісні звуки нічого доброго для них не несли. Невже це буде кінець і для них.
– Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу!-все ближче і ближче доносилися ці страшні завивання.
Мія, легенько вислизнула з обіймів , подивилася в очі дідові і…
– Ні, я вже не хочу втікати чи ховатися! Досить! Дідуню, потрібно боротися, це наша земля і нам треба визволити її від тої нечисті.
– Що ми, дитинко, можемо! Нічого! В нас нема ніякої зброї проти них1
– Ні, діду, ні! Я вже змучилася відступати, ховатися і постійно боятися!. Їх можна перемогти!
– Як ти їх переможеш, коли їх ніяка зброя не бере! -з гіркотою в голосі сказав дід.
Мія стала в бойову позу. Пальцем руки ткнула себе в голову.
– Розумом, діду, розумом! Я довго думала і нарешті зрозуміла як можна їх перемогти.
– Як? – лише зміг промовити дідусь.
Але Мія не відповіла, вона впевненим кроком, не звертаючи на звуки , вийшла з кімнати. Дідо хотів її зупинити , але вона заспокоїла, що скоро повернеться.
-Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу!
Дійсно через хвилин десять Мія стояла з тоненькою линвою до якої була прив’язана відеокамера.
– Тримай, діду і допоможи мені, бо часу мало.
Вона твердим рухом, взявши за кінець килима, потягнула його і відкрила кам’яну підлогу. І почала уважно дивитися на плити з яких та була викладена. Дідо хотів щось запитати, але Мія, приклавши палець до губ, попросила мовчати. Стала на коліна і почала обслідувати кожну кам’яну плиту. Біля однієї затрималася.
– Дідусю, я за інструментом. Потрібно її підважити.
– Мія! Не треба! – закричав дідо.- Через дірку зможуть прорватися монстри!
Але Мія не слухала діда і чим раз більше підважувала кам’яну плиту.
– Не встигнуть!
Дійсно, спритними рухами вона відсунула трішечки плиту і в отвір опустила на линві відеокамеру.
– Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу! – стало ще гучніше і ближче. Здавалося, що от-от і монстри з привидами прорвуться до них в будинок. Але , раз і плита стала на місце.
Очі Мії світилися радісним блиском. Вона підняла руку і, дідо зрозумів її , це вітання він її навчив. Дві долоні зустрілися в повітрі і тільки тепер дідо повірив, що Мія дійсно має рецепт боротьби з монстрами
– Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу! -підземелля вирувало тими страшними звуками. Здавалося, що важка кам’яна підлога хитається в них під ногами.
– Діду, давай швиденько йдемо в іншу кімнату! – прокричала Мія і схопивши діда за руку потягнула його з кімнати.
– Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу!
Вони швиденько обслідували весь будинок і в одній з кімнат Мія зупинилася . Дідо від цього бігання важко опустився в крісло. Дихалося важко, серце здавалося вирветься назовні.
– Все, дитино моя, я вже не можу . Сили покидають мене. – тихо промовив дід і заплющив очі.
– Дорогий дідусю! Ще трішечки потерпи, ми переможемо!
Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу!
Мія ніжно обняла дідуся. Потім, взявши інструмент, почала підважувати іншу кам’яну плиту в підлозі. Потім швиденько в утворений отвір опустила пристрій, призначення якого дідо не знав.
– Все!- радісно сказала Мія.- Місія майже закінчена. Через декілька годин тут не залишиться ні одної потвори, через яких загинуло стільки людей.
– Тепер, дідусю, я тобі розповім, як ми їх переможемо.-вона усміхнулася і сівши напроти діда почала розповідати.
– Я тобі казала, що з тими привидами і монстрами треба боротися розумом, головою. Я добре подумала і розробила такий метод боротьби з ними.
Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу! – знизу будинку діялося щось страховенне. Здавалося що будинок розвалиться. Дідо сидів зіщулившись зі страху, але Мія не звертала на ті звуки ніякої уваги.
– Розумієш, діду, мені здається що на Землі ми залишилися можливо тільки вдвох. Всі вже загинули. Тому монстри почали з двох сторін наближатися до нашого будинку і як я вирахувала, що найлегше їм вдертися до нас то через підземелля. А входів в підземелля є два, тому одна частина монстрів пішла в один вхід , а інша в другий. Мені в голову прийшла  геніальна думка, що потрібно тим скористатися. Тому я в одне підземелля опустила відеокамеру, а в інше мініатюрний відеопроектор.
– Я щось не розумію, доню, чому ти вирішила з монстрами боротися з допомогою відеокамери?
– Ууууу-ууууу-ууууууу-ууууууууууууууууууууу! – ставало все тихішим.
Мія засміялася.
– Дідусю все просто. Я говорила, що треба думати головою і мати розум, а я ж не дарма ходила до школи. Відеокамера знімає монстрів, а так як то духи, то вона їх з допомогою відеопроектора переносить в інше підземелля. Монстри відчували нас, коли ми відсунули плиту і зі слостю кинулися на нас, але попали в об’єктив відеокамери і перемістилися в інше підземелля, де їм на зустріч рухалися також дуже злі привиди і монстри. Коли ті побачили злосенних , тих хто нападав на нас, то подумали, що вони нас з’їли і з ними не поділилися. І вони почали вбивати одні одних. Ми перемогли. Мій план спрацював.
Дідо прислухався. Всюди була тиша. Але Мія сказала, що не варто заспокоюватися. Тому вона знову відсунула плиту і натягнула на вуха навушники опустила мікрофон в підземелля і почала слухати.
Через деякий час, вона покликала діда і дала послухати.
– Уу-ууу-ууу-уууу!
Звук був слабенький, але він був, тому дідо зрозумів, що ще все не закінчилося.
– Діду! Нам потрібен ще один пристрій, а його в домі нема, мені прийдеться йти на пошуки. Ти лишайся і нікуди не йди . Я скоро прийду і ми до кінця переможемо монстрів, щоб навіть і сліду від ним не залишилося на Землі.
Мія обняла діда міцно-міцно і вийшла з будинку. Дідо змахнув сльозу і почав чекати.
Пройшло багато часу.  Мія повернулася, змучена і щаслива.
– Дідусю! Ми маємо те, чим до кінця доб’ємо монстрів.
Вона тримала двома пальцями мікроскопічний пристрій. А очі були такі щасливі.
– Цей пристрій складний, але його функція досить проста. Він відсилає певні звуки. Які ми не чуємо. Але вони вбивають чудовиськ. Це ніби “пі-пі-пі-піііііііііі”. Цей буде наша пермога.
Але дідусю, я тобі маю сказати, що я зустріла за примарним лісом свого однокласника О. Він в нас в класі був найрозумніший, тому йому і вдалося вижити. В нас з О в школі була дитяча любов-кохання. І я така щаслива, що він залишився живим і ми зможемо бути тепер разом. І ти з нами. Ти не проти?
Дідо був не проти.
Починалася нова ера людства.

This entry was posted in Жахи, Проза and tagged . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *