Неcкрашені крашанки, або Позолочена паска

Людмила-Лінник-СавкаЛюдмила Лінник-Савка, м.Івано-Франківськ

Великдень каждого року заходит інакше. Раз – запорошений маєвим цвітом, раз, хрумтячи ледом по торічні траві, раз безкраїми калабанями і болотєм. Але каждий раз Великдень – то свєто, яке сі зачинає ше зі Страсного Понеділка і сі кінчит на Провідну Неділю.

Цілий Страсний Тиждень в селі сі творит переполох. В каждого ґазди в саді димит бочка – каптитсі кубаса і мнєсо, підчеревина і ребра. Дух стоїт такий, шо мож вмерти, а покушєти теї всеї смакоти мож буде аж за кілька день, бо Піст.

Село чепуритсі, як дівка на танці, вівбируєси в нові кольори і пацьорки. Всі метут березовими віниками обори і дорогу коло своїх парканів, єден наперд другого білят хати і дерева, малюют лавки, сходи і паркани. Віграют на сонці шоно вімиті вікна, теліпаютси на вітрі віпрані фіранки.

Газдині допитуютсі єдна в другої, скіко хто спік сего року пляцків, пририхтував тарелів холодцю, намотав кілець кишки, накаптив усілякого добра, наскладав яєц, накопав хрону…

Помежи тим – ходисі на Хресну дорогу і до сповіди, б’єсі поклони, рихтуєсі найліпше шматє, провітруютсі хустки і великодні рушнички, ладнаютсі кошики.

Мої баба теж священнодіют, як і все село. І їх вікна вже сі засвітили вимитим блиском, фіранки забіліли, як нові, на образах замайоріли великодні рушники. Дід шось там ворожат в саді коло бочки і суваютсі з кута в кут, шукаючи собі діла.

Найбільше ми любили Чистий Четвер, бо то був день таїнства – баба пекли паски. Вони застеляли бамбетель рядном, клали велику стільницю і сіяли над нев муку. Тоди брали здоровенну миску і згортали туди насіяної муки: «Не мий ноги ногов, не сій муки над діжов», – казали мої баба. Далі вони шось там вовтузилиси з молоком, цукром, яйцєма і дріжджами, і довго-довго місили тісто. Тоди накривали миску рушником і клали на піч – киснути. Далі баба місили ше грудку прісного тіста на воді без дріжджів, ліпили і вирізували з него колоски і хрестики, пташки і листочки – прикрашати паски. Ми сиділи з втвореними писками і дивилисі, як вигулюют, бавлютсі тістом бабині грубі порепані аж чорні руки, і дивувалисі, як з таких, нароблених тіжким трудом, рук віходят такі тоненькі дивовижні мережива…

Заки тісто кисло, а прикраси сохли, баба розпалювали в печі. Ми носили з шіпки дрова і тріски, пуцували круглі форми для пасок, і зазирали під рушник в миску, чи не тікає тісто. Як вже з тіста було доста киснути, баба вимішували його ше раз, а тоди віддирали мнякі, аж живі кавалки і ладували в форми. Знов треба було безкінечно чекати, поки тісто підросте і його білий пухкий край стане над формов, як баня над церквов. Баба товкли в ринці пахучі жовтки, брали віничок з гусєчого пір’я і полегосенько позолочували тоті білосніжні бані. Ми боялисі навіть дихнути, не то шо слово сказати, бо паска має рости там, де тихо. Далі баба виложували поверх жовткової позолоти свої мереживні прикраси. Ми, заледво стримуючи захоплений вереск, пошепки кричали де чия паска, а баба ше трошка чекали і полегкі пхали форми в розпечене пузо печі. Тепер ходити по хаті мож було тілько босими і навшпиньки, а грюкнути дверима було страшним злочином, бо позолочені паски могли «впасти» і вже ніц би їм не помогло. За кілька мінут в хаті вставав здобний солодкий дух, а ше за троха баба кликали нас, показати свіжоспечені, пухкі і рум’яні пасочки, від велетенської, як весільний калач, для цілої родини, до мацьонької, як грудочка, для найменчого онука. І кажде з нас впізнавало свою паску, і тішилосі, як буде рихтувати свого великоднього кошика.

Розмальованих химерних писанок мої баба не робили. Вони вибирали найбільші і найфайніщі яйці, ладували в банєк цибулевої липуни, складали тоті яйці поверха і наливали води. Так вони собі троха мокли, а далі клалисі в піч кіпіти. Цибулева вода робиласі майже чорна і баба виловлювали відти багряно-коричневі крашанки. Тоди брали мацьоньку стирочку, мачєли в оливу і пильно шурували кажду крашанку, так, шо вони робилисі блищечі, як мідні.

У Страсну П’ятницю шось робити – великий гріх. Йшлося до церкви, аби на колінах додибати до Плащениці, яку охороняла почесна сторожа.

У Великодну Суботу було найбільше клопоту і пилування – каждий дороблєв всьо, шо не встиг за тиждень. Увечері рихтувалисі кошики. Посередині вросичто клалосі паску, а довкола неї всьо, шо тільки мож запхати – мідно-блищєчі крашанки, пекучого хрона, запахущу кубасу, ринку з сиром і маслом. Помежи то примощувалосі свічку, кошик прикрашавсі барвінком і міртов, а накривалосі то чудо вишитим рушничком.

Ми, малі, не так чекали теї просвітленої Великої Неділі, як наступного за нев Поливаного Понеділка з гульками та Кропив’яного Вівторка, коли коло церкви будут гаївки.

Пізнього вечора у суботу баба збиралисі і йшли на Всеношну. Кігнути нас до церкви на цілу ніч баба не відважувалисі, то ж ми лігали спати, і знали наперед, шо вони прилетять вдосвіта нас будити, аби ми не прогавили таке вселенське чудо, як свячення пасок. Було ше темно, коли баба з гуркотом влітали до хати. Нас не треба було кликати по два рази – ми вилазєли з-під нагрітої перини, і, ловлячи дрижаки, скоро накігали на себе зрихтоване з вечора шматє, напастовані мешти і всьо решта. Хапали свої кошики і сонно волоклися до церкви, а баба цілу дорогу туркотіли, аби ми йшли скоро, бо не встигнем.

Навколо храму вже стояло велетенським багатолюдним колом всеньке село. Кошики з пасками були вже розікриті, в них палахкотіли свічки. Баба полегкі розсували других бабів, аби пропхати нас, малих, до переду. Десь там, помежи єнчих вже сяяв і її кошик. Ми, як і де могли тулили свої маленькі кошички, і самі тулились їдне до другого, бо було так зимно, темно і сонно, шо най го шляк трафит. Кулаками прикривали позіхаючі писки і все чекали, коли вже вийде той ксьонз. Нарешті він, весь позолочений і величний, віходив з церкви і поволи йшов помежи люди, розмахуючи наліво і направо своїм кропилом. До каждого озивавсі якимось жартом чи добрим словом, обходив довкола церкви тричі, густо кроплячи і кошики, і людий. Ми забували, шо є на церковнім подвірю, де треба бути тихо і встидатисі, то ж, коли ксьонз кропив нас – верещали, як зграйка горобців.

Сон тікав гет, позіхаючі писки сміялисі, дрижаки десь дівались.

І тоди над банями нашої церкви нарешті вставало велетенське сонце! Воно виганяло з нас лишки сну і холоду, виціловувало наші кошики і усміхнені лиця. Світ навколо робивсі святочним і урочистим.

«Христос Воскрес!» – голосно вигукував наш ксьонз.

«Воістину Воскрес!» – відповідало йому громом на світанку всеньке село…

Джерело:http://vikna.if.ua/blog/author/1379/32712/view

This entry was posted in Люди, Проза, Традиції and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *