Містечковий аристократизм

Олег Ущенко, Івано-Франківськ (Станіславів)

Тато був старший від мами на 14 років. Мама, як тільки підвищувала на нього голос, то переходила на Ви. Тато, звертаючись до мами, починав з “дитинко”…
Я дуже любив гуляти з татом містом. То був чисто галицький спацер. З льодами, синдовою водою за 3 копійки і кропльовими цукерками, які тато ховав у себе в кишені, бо у моїх долонях вони топилися.
А ще подобалися ритуальні вітання. Я аж умлівав, так хотів швидше вирости, щоби робити все, як тато.
Якщо зустрічався хтось з чоловіків, то спочатку вони, не доходячи крок один до другого, зупинялися і, легко схиливши голови в бік один одного, ледь-ледь припіднімали капелюхи. Лише після цього віталися за руку. Мене розпирало від гордості, коли хтось з дорослих подавав руку для привітання і мені.
Коли зустрічалися знайомі жінки, то форма привітання залежала від ступеню наближеності. Якщо просто знайомі, то тато зупинявся за два кроки перед панею і припіднімав капелюха, промовляючи “доброго дня, вам, пані”. Якщо ближчі знайомі, то тато зупинявся, припіднімав капелюха і промовляв “цілую ручку пані”. До ще ближчих жінок тато після фрази “цілую ручку пані” підходив і, шанобливо схиливши голову, справді цілував.
У цих ритуалах, з чітко прописаними формами комунікації, у цій фразі “цілую ручку пані” іноді “ручки”, “руці” був дух вічної Галичини з її обожнюванням жінки. То була саме та форма містечкового аристократизму, яким хочеться пишатися навіть зараз, коли все це здебільшого відійшло.

This entry was posted in Люди, Проза, Традиції. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *