Куди вітер дує

Осип Маковей (1867 – 1925), галичаннин, письменник

У нашім містечку найсильніша є партія К. В. Д. Вона, можна сказати, є міжнародна і програма її дуже коротка і ясна: куди вітер дує, туди хилися. З видніших українців належить до неї: писар староства, учитель виділової школи, судовий возний і старшина міської поліції, котрого кличуть велично паном інспектором. До осені 1918 р. всі вони держалися здалека від українців, говорили по-польськи, хрестили діти на латинську віру — і їли хліб, що заробили тяжким трудом своєї душі.

Нараз сталося щось несподіване. Коли українці взяли власть у свої руки, всі чотири зачали говорити по-україн­ськи і признаватися явно до українського народу. Мало того; небавом, як кождий умів, так лаяв старих громадян- українців і називав їх хрунями, злодіями і зрадниками України. Не було іншої ради, треба було пригорнути до сер­ця нових щирих патріотів і нагородити за ревність. Цьому підбільшили плату, тому дали кращу посаду, іншим бічне платне заняття.

Найкращим політиком між ними був без сумніву пан ін­спектор поліції. Він, бідолаха, тільки титул мав гарний, але як начальник над чотирма поліцаями заробляв мало. Отже, вдався о поміч до голови української прибічної ради при комісаріаті. Приніс з собою метрику на доказ, що він украї­нець з роду. Голова пересвідчився наочно, що має діло з земляком греко-католицького обряду. Мало, правда, чував про його патріотизм, але ж давніші власті не давали укра­їнцям зросту, а тепер своїх людей мало, треба землякові помогти і придержати при громаді. Голова ради постарався, що пан інспектор дістав гарне місце в харчовій комісії.

Не минув місяць, як пан інспектор носив уже герб Гали­чини на грудях, а герб України на шапці, належав до виділу селянської партії, котра постала, на вічах говорив: «Товари­ші! Ми хлопи і робітники» — і лаяв попів та панів, а най­більше голову прибічної ради. Всякому було ясно, що пан інспектор іде з духом часу. Причім він заробляв дещо на доставі солі, а часом роздобув і деяку бочку нафти та продав її за Збруч.

Гарно жилося. Тільки жаль, що так коротко. Прийшли поляки і арештували його. Але, як добрі люди, не вивезли його у табір інтернованих, тільки подержали його з тиждень у касарні під доглядом війська і випустили. За той час пан інспектор успів показати голові польської опікунчої ради іншу метрику, котра доказувала, що він латинського обряду і поляк. Метрика була давня, ще з-перед війни, і з неї кожний справедливий чоловік міг пізнати сильний характер пана інспектора; не тепер, зі страху перед карою, тільки ще перед війною, у спокійний час, він прийняв латинський обряд і став поляком, значить, був чоловік з власними пере­свідченнями. На доказ цього він подав тепер про українців кілька дуже цінних інформацій, на основі котрих голову бувшої прибічної ради і ще кількох українців вивезено в безпечні місця на захід від Сяну.

Пан інспектор справив собі нову одежу і круглу шапку з польським орлом і багато добрих прислуг віддав панам дідичам, що в перших тижнях держали кермо повіту у своїх руках. З партії каведеків не виступив,— він у ній найвірніший член, хоч і з двома метриками, але з одною душею…

This entry was posted in Гумор, Проза and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *