Володимир Павлів, Львів
Коли Дід Мороз ще не розпивав на білбордах Coca-Cola, вдаючи з себе Святого Миколая, та й самих білбордів ще не було. І коли свята ще наголошувались на «я», а не на «а». І коли ще банки, холдинги та торгові мережі не вітали з усіма новорічними святами наприкінці листопада. Бо не було ще банків, холдингів і торгових мереж. Та й «усіх новорічних свят» ще не було.
Було Різдво.
Родинно-домашнє. Морозно-сніжне. Колядково-пампухове. Напів-легальне. Воно починалось вранці на Святвечір. Зранку йшлося по ялинку, товклося зерна пшениці в ступі, робилося тісто на пироги, мочилися сушені гриби, ставилися на вогонь голубці. І, звичайно ж, прикрашалась ялинка. Галузи ялинки з горіхами в «золотках» і з цукерками, зі скляними хатками і кольоровими кульками, з одноколірними гірляндами, грубими «сніжками» і тонкими «дощиками». А ще треба було встигнути прибрати, помити посуд, переодягнутись. Бо коли почнеться Вечеря, вже робити нічого не можна.
Сама ж урочиста частина починалась, коли зійшла зоря і стіл вже був накритий. І не тільки їжею: запалена свічка за померлі душі і сіно під цератою. Тоді вслід за бабцею треба було вклякнути перед образами, перехреститись, поотченашити і нарешті сідати до столу. Спочатку кутя – перша ложка з бабціних рук – на повалу, наступні – вже до писка. Пироги з бульбов чи з капустов, голубці і оселедець, узвар і мачєнка ніколи так не смакували, як на Святвечір.
Потім – колідуємо. «Бог Предвічний». «Небо і земля». «Нова радість стала». Поколідували, згасили свікчу, їжу лишаємо на столі. Може вночі хтось із предків прийде, то би мав, що з’їсти. Бабця йшла спати, а інші – всі по своїх колядницьких компаніях: дорослі з дорослими, дітва з дітвов. Треба насвяткуватися, натішитися – скільки там тих свят, а потім знову рік чекати.
Ех, було-було. Так ми собі при свічках в ніч з Mikołaja на Андрія згадували по-стариковськи з Найяснішим старовіцькі часи. Та й щось випили трохи, не без того. Цісар задрімали першим. А я з поваги до його маєстату ще трохи посидів тихенько, а потім позадував свічки та й теж приліг. А чо сидіти? Наші свята то вже в минулому.
-
Archives
- Квітень 2019
- Вересень 2018
- Січень 2018
- Грудень 2017
- Червень 2017
- Травень 2017
- Квітень 2017
- Лютий 2017
- Січень 2017
- Грудень 2016
- Жовтень 2016
- Червень 2016
- Квітень 2016
- Лютий 2016
- Січень 2016
- Жовтень 2015
- Вересень 2015
- Липень 2015
- Травень 2015
- Квітень 2015
- Лютий 2015
- Січень 2015
- Грудень 2014
- Листопад 2014
- Вересень 2014
- Серпень 2014
- Липень 2014
- Червень 2014
- Травень 2014
- Квітень 2014
- Березень 2014
- Лютий 2014
- Січень 2014
- Грудень 2013
- Листопад 2013
- Жовтень 2013
- Вересень 2013
- Серпень 2013
- Липень 2013
- Червень 2013
- Травень 2013
- Квітень 2013
- Березень 2013
- Лютий 2013
- Січень 2013
- Грудень 2012
- Листопад 2012
- Жовтень 2012
- Вересень 2012
- Серпень 2012
- Липень 2012
- Червень 2012
- Травень 2012
- Квітень 2012
- Березень 2012
- Лютий 2012
- Січень 2012
- Грудень 2011
- Листопад 2011
- Жовтень 2011
- Вересень 2011
- Серпень 2011
- Липень 2011
- Червень 2011
- Травень 2011
- Квітень 2011
- Березень 2011
- Лютий 2011
-
Meta