Із циклу “Закарпатські образки”

Світлана Бреславська, м.Станіславів

Мирон зайшов до бару, з дитиною на руках, сердитий, як чорт.
Кум Богдан стояв за стійкою сам, чекав клієнтів. Відколи Миронова Оксана пішла в декретну відпустку, доводилось господарю – з метою економії, звісно, – самому іноді обслуговувати.
Мирон посадив малу на високий стілець і похмуро озвався до Богдана:
– Ходіть, куме, розмова є.
Відчуваючи щось недобре, Богдан завбачливо прихопив пляшчину і два погари.
– Сідайте, куме. – жестом запросив Мирона до столу.
Мирон взяв дитину, пересів за столик з червоною, як злість, скатертиною. Сидячи в батька на колінах, мала одразу потяглася рученятами до сільнички.
– Кажіть, куме. – Богдан розлив у келихи пахуче трійло.
Мирон помовчав хвилю, тоді прокашлявся і заговорив:
– Як то, куме, так вийшло? Я би хотів знати…
– Що вийшло?! – Богдан ледве приховував хвилювання. – Та не тягни ж ти!
– Та кажуть в селі, що то Ви, куме, моїй жінці дитину зробили. А я – дурень – за п’янкою тай оженився.
Богданові очі округлились, закліпали, а тоді, раптом, Богдан зареготав.
– Упийме, куме! Упийме! – підняв повний погар. – Тай не слухай, що то люди брешуть. – перейшов на ти. – Твоя жінка – порядна жона! Я б тобі, Мироне, інакшу не підсунув.
Мирон перевернув один келих, другий. Видихнув, витер долонею вуса.
– Але ж кажуть, що дитина на Вас подібна. – продовжував Мирон церемонно викати.
– Хто каже?! Баби? А я кажу, що на тебе! Ану, лиш поникай на неї. І очі твої, і ніс… Хіба нє?!
Мирон глянув на дитину посоловілими очима. Потягнувся за наступною порцією.
– Нікому не вірте, куме, і крапка!
Куми пили. А мала чомусь почала капризувати, стріпуючи русявими, як у Богдана, кучерями. Те, що її нижня губка при плачі випиналась, як у Богдана, також було малопомітно.

This entry was posted in Без категорії, Люди, Проза and tagged , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *