Із циклу “Закарпатські образки”

 Світлана Бреславська

Дід Іван такий цікавий чоловік був. Високий, худорлявий, трохи сутулий. Ходив з ціпком, а коли гнав телицю пасти, то так на горби дряпався, як молодий. Телиця бігла вперед, тоді зупинялася, чекала діда, а тоді знову бігла вперед. Так вони й ходили цілий день горбами. Нам захотілося піти з дідом, то аж захекалися – не могли наздогнати. Дід сміявся, що такі молоді, а ледве дихаємо, не можемо навіть з його телицею зрівнятися. А які ми маємо бути, коли Сашко курить, а я – вагітна?! Але то нічого, хоч пройшлися, ноги розім’яли, малини наїлися – росла попри дорогу. В дідових краях – на Іршавщині – природа, як – в Едемському саду: не надивишся й не надихаєшся. І дід такий привітний.

Побачив мене перший раз на Іля, коли ми на храм приїхали. Подивився, зміряв поглядом зверху донизу з усіх боків, а тоді каже до свекрухи:
– Файна в тя, Маріє, невісточка! Біла. Видно, що полячка. Не така, як наші циганки.
Вони поляками всіх галичан називають, через те, що наші землі колись під Польщею були. А ми їх – мадярами. Кумедно.
Столи накривали просто на подвір’ї, під виноградом, то дід, не встаючи з-за столу, виноград зривав і клав мені на тарілку:
– Їж дитино, бо тобі треба. – і все мене по руці гладив своєю зашкарублою від безкінечної важкої роботи рукою.
Дід взагалі з-за столу не вставав. Лиш скаже: – Афійко! – і тітка вже біжить, несе нову пляшку паленки, чи бутель вина тягне. Моя свекруха, так само, як молода, звивалася біля гостей – тарелі туди-сюди носила, то повні, то пусті – аби нянькови догодити. Я хотіла також допомогти, то дідик поклав руку мені на плече:
– Сиди, дитинко. Тобі не мож.
А сонце пече. Навіть під виноградом спекотно. Сукня, хоч біла, до спини прилипла, до живота. Так недобре… Прошу:
– Дідику, я хочу пити.
А він мені кухоль з водою простягає.
– Та, дідику, розумієте… Я з міста… не пʼю сиру воду.
А він на мене здивовано дивиться:
– Ну то вино.
Я засміялася:
– Та ні, дидику, я ж вагітна.
Тут вже він упрів, окуляри з носа знімає тай питає:
– То що хочеш, паленки?!
Таки довелося води напитися, аби дідові голови не завертати.

Майже за рік не стало діда Івана. Бабу поховав, то так не банував за нею. А то телиця… Заскочила в конюшину, чи в люцерну, пан Біг його знає, що на тій ниві росло. Наїлася, аж її здуло, тай до ранку пішла спати. Дідові так тоскно зробилося. Ліг і вже не хотів з ліжка вставати. Як тітка Гафійка тільки його не просила. Повернувся лицем до вишитого яскравими квітами килима на стіні тай до ранку вмер.
Похорон був дивний – майже ніхто не плакав. Все якось так спокійно, навіть буденно. Здавалося, що дід погнав телицю пасти, лиш ціпок біля дверей забув.
А тітки – Анця і Гафійка – і далі мене полячкою кликали. Мабуть, не могли згадати ім’я, чи навмисне…

This entry was posted in Люди, Проза and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *