Гамлат. Старі байки. Перший лист Гамлата.

Богдан Скаврон, Любов Скаврон. м. Івано-Франківськ

Богдан

Початок тут http://www.dubrova.if.ua/gamlat-stari-bayki-potryasinnya-u-brichtsi/ і тут http://www.dubrova.if.ua/gamlat-stari-bayki-korolivskiy-priviley/

“Мiй Пане! Вiдкрий очi свої i побачиш мешканцiв мiста, щопокликанi до неба Iменем Твоїм. Так пишуть станiславцi на брамi призахiдних виїзних ворiт, звертаючись цими словами, на жаль, поки що не до Тебе, мiй Пане. Але все змiниться, як прийде визначений i прорахований час, i я маю твердий намiр наблизити його, зробивши все, що було звелено менi, у чому ще раз Тобi присягаю.

 

Мiй Пане, це мiсто — справжнiй вавилон. Хоч мор останнiй, що лютував у цьому мiстi рокiв двадцять тому, забрав ледь не третину його помешканцiв, тут не зникає враження багатолюдностi. Напевно, через тiсняву бiчних вуличок Ринку, мiсто здається ще меншим, нiж є насправдi, а сперте довкола  пентаграмою мурiв, воно робиться схожим на клiтку, напхану рiзним народом. Коли ж сюди з’їдуться на ярмарок купцi, селяни та рiзнi зайди, у мiстi стає не проступитися, а гамiр багатомовний — аж забиває памороки. Якби не покладений на мене обов’язок та не складена мною присяга, я не втерпiв би тут довго перебувати. Але найбiльше допікають мені, як і всім станiславцям, болота на незастланих брукiвкою вулицях, що, здається, нiколи не висхнуть, поки стоятиме це мiсто пiд Сонцем.

 

З тими болотами, то є цiла iсторiя. Ту правдиву iсторiю розповiв менi Яцко Напудич, котрий служив лавником у магiстратi ще за Польщi i дотепер ходить в асесорах. Старий Напудич розповiв, що за його молодих лiт болото тут було ще гiрше, на вулицях робилися такi дiри i трясовини, що не всiма вулицями уночi можна було пройти i не згинути. Було так, що люди iз мiста зникали без слiду, бо та багнюка всмоктувала в себе, як страшна людожерна потвора.

 

Було якось, розказував Напудич, вели перед ратушу на страту одного з тих збуїв, котрих тут називають опришками. А той, як тiльки вийшов з в’язницi, то зачав бiдкатися. От лихо, казав, ото вже болото. А жовнiр, котрий вiв того опришка на кару, так само по колiна вгрузаючи в багнюцi, йому й вiдказав: “Та що тобi за лихо? Ти вже там будеш лишатися, а менi ще назад вертати”. Тодi опришок лукаво глянув на свого конвоїра і порадив: “А ти не вертайси, зроби таяк я”. I з тими словами скочив в якусь баюру, що була пiд муром котрогось дому, i зник там iз головою. Жовнiр напудився, став обзирати, штрикав багнетом в ту яму з багнюкою — де там, нема вiд опришка й слiду, а яма така глибока, що рука разом з багнетом провалюється, а до дна дiстати не годна.

 

Кажуть, що той опришок, котрий вскочив в баюру (Баюраком його за те прозвали, а згодом впiймали таки i прилюдно скарали мечем на четверо), винирнув у пiдвалi дому на iншiм кiнцi мiста. Тодi пробрався у гардеробну кiмнату пана, що мав той будинок, i там повбирав на себе рiзнi лахи, якi перед тим обмастив i порвав. Затим намастив собi на фiзiю сажi, а що й так був брудним вiд болота, то став геть чисто схожим на цигана. Вийшов потому на вулицю i побiг до  Вiрменської хвiртки.

 

Що було так, мiг би потвердити покiйний уже Iван Товiрник, який iшов саме тодi із Заболотiвського передмiстя до ринку, щоб    подивится, як скарають збуя. I треба було, щоб трапився йому наочi той Баюрак, перебраний циганом. “Цигане, ти звiдки так летиш?”, — спитав Товiрник. “Зi страти”, — вiдказав йому опришок, що був або вельми чесний, або дуже дурний. Але Товiрник з тої одповiдi не втямив, хто перед ним, i перепитав: “А чи стратили вже того збуя, чи ще лише починають кару?”. — “Ще не стратили, нї, — казав  Баюрак, — але дуже не кваптеся, бо без мене тої кари i так не зачнуть”.

 

Увечерi в корчмi Iван Товiрник дуже дивувався, як то може бути, щоб через якогось цигана, що не прийшов дивитися на кару, вiдмiнили страту опришка. “Певно, — казав Товiрник, — то мусiв бути якийсь перебраний заморський принц або ще який поважний вельможа…”.

 

Та найгiрше було, коли у болотяну прiрву мiських вулиць почали спадати цiлi будинки, вiрменськi стодоли з волами i кiньми, коли трясовина болотяних вулиць поглинала вереницi купецьких возiв, що  приїздили на ярмарок. Тодi, кажуть, бургомiстр  закликав до мiста iз гiр мольфара Таратуту. Той лиш прийшов, одразу тричi плюнув на землю, присвиснув по-пташиному — i вилiз з-пiд землi Бiлий Гробак, вскочив до рову i вплив аж у Бистрицю. Течiя несла його, а вiн вивергав з пащi на береги людей вперемiш з хатами, стайнями, возами, волами i кiньми. Вiдтодi земля у мiстi перестала западатися, а от болото, казав Таратута, висхне тут хiба аж затриста лiт.

 

Якби моя воля, не чекав би я стiльки часу, розiбрав би я муридовкола цього мiста, тiєї ненависної клiтi, що робить повiтря всерединi затхлим, а землю змушує гнити, забрукував би площі та вулиці каменем i цеглою з розiбраних стiн. Та ще не час сповнитися цьому, бо велено менi iти в пiдземелля цих бастiонiв. А вхiд до Перших Дверей я вже знайшов там, де й було  записано”.

 

 

This entry was posted in Гумор, Легенди, Проза and tagged , , , . Bookmark the permalink.

2 Responses to Гамлат. Старі байки. Перший лист Гамлата.

  1. You actually make it appear so easy along with your presentation but I to find this topic to be really something that I believe I would never understand. It seems too complicated and very wide for me. I am taking a look ahead in your subsequent put up, I¡¦ll attempt to get the grasp of it!

  2. game console says:

    I haven¡¦t checked in here for a while since I thought it was getting boring, but the last several posts are good quality so I guess I¡¦ll add you back to my everyday bloglist. You deserve it my friend 🙂

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *