Богдан Скаврон, Любов Скаврон. м. Івано-Франківськ

Початок тут http://www.dubrova.if.ua/gamlat-stari-bayki-potryasinnya-u-brichtsi/

Того дня Гамлат вийшов, як завжди бувало щоранку, з помешканння, що його вiн винаймив у вiрменського купця Антоновича в будинку пiд Тисменицькою брамою, i рушив узвозом до мiста. Погiднийранок обiцяв ясний день, але вистуджене за нiч повiтря було вже по-осiнньому свiжим, Юрасевi аж мерзли пальцi. Проминаючи костел єзуїтiв, що вже з п’ятнадцять лiт стояв закритий, Гамлат на хвилю спинився, оглядаючи замки на його дверях. Потiм пообзирався, чи нема кого поблизу, i зайшов за рiг костелу, довго обходив його довкола, а вийшовши на пляц перед  гiмназiєю,мав усмiхненi вуста, нiби угледiв те, що хотiв.

Вдосвiта мiсто ще спало. Навiть будинки навколо стояли як соннi. Стулки на вiкнах, що слугували в крамничках на першому поверсi кам’яниць за прилавок та дашок, були закритi. На вулицях вже дзвенiли дзбанками заболотiвськi молочники. Пиячки, важко волочачи стяжiлi ноги, поодинцi верталися додому з нiчних посиденьок у шинках, якi заведено було зачиняти за годину до того, як почне правитися утренння.

З одним iз таких нiчних блударiв, Федьом Негребецьким, котрий, мабуть, як завжди всеньку нiч просидiв у парi з цеберцем калганiвки, на пляцу перед костьолом несподiвано носом до носа зiткнувся Гамлат. З несподiванки Юрась аж випустив з рук листи, з якими йшов до гостинницi i котрi мав передати там з купцями до Вiдня.

Федьо Негребецький, знаний в мiстi як Какеногавiц, хоч який був п’яний, запобiгливо заходився допомагати Юрасевi визбирувати розсипанi аркушi. З кимось iншим Негребецький так би себе не поводив, але вiн мав причину бажати прихильностi Гамлата, бо сподiвався, що той допоможе йому колись повернути належне становище у магiстартi. Ще п’ять рокiв тому Негребецький обирався лавником. Але через один прикрий конфуз, що трапився з ним пiд час приїзду в Станiслав цiсаря Йосипа II, Федьо втратив повагу у мешканцiв та ще й заслужив прикре прiзвисько.

 У родинi Негребецьких була фамiльна легенда про далекого предка– Павла з Негреба, який був челядником в замку у Куропатви i якось урятував життя цього вельможi. Сталося це, як розказує Федьо, пiд час приїзду до замку у Пньовi короля Стефана Баторiя, який тодi за щось був дуже лютий на Куропатву. Червоний аж гарячий вiд гнiву король стрiмким кроком увiйшов до палат Куропатви i з криком оголив свого меча. I, мабуть, стяв би таки Баторiй голову своєму бароновi. Але в тiй хвилi Павлюньо з Негреба, що так само, як решта челядникiв, напудившись стояв по-пiд стiною, раптом дуже голосно i водночас протяжно i жалiсливо перднув. Такий вияв страху так розвеселив короля, щовiн моментом заспокоївся, вiдiтхнув, сховав меча до пiхов i розреготався.

Другого дня Баторiй та Куропатва помирилися, а Павло Негребецький отримав вiд короля Стефана привiлей для себе та своїх нащадкiв гучно пердiти, незважаючи на присутнiсть своїх начальникiв, будь-яких iнших вельмож чи навiть самого короля. Цим успадкованим привiлеєм Федiр Негребецький дуже пишався i нiколи не втрачав нагоди прилюдно нагадати про своє право. У магiстратi спецiально для лавника Негребецького мусiли поставити шевське крiсло iз дзюркою посерединi, щоб той мiг користати з королiвського привiлею не встаючи з мiсця.

Та якось до Станiслава приїхав цiсар Йосип II. Площу перед гiмназiєю, з вiкна якої цiсар вiтав станiславцiв, замаяли чорними i жовтими стрiчками. Перед самими гiмназiйними вiкнами стояло вишукане станiславське староство, проходи бiля катедри та єзуїтського костьолу вiд усiляких злиднiв перекрили смоляки, але поза тим площа була переповнена людом. За мить мав заграти мунiципальний оркестр, наспiх зiбраний з мiських коминярiв та пожежникiв. I раптом врочисту тишу велелюдної площi, нiби грiм серед ясного неба, порушило гучне пердiння Негребецького. Не знати, чим снiдав того дня нащадок Куропатвiвського челядника, але видобутий з глибин його черева звук вийшов аж надто грiзним i викличним.

Церемонiю вiтання було нагло перервано, а бiдолашний Федьо захвилину стояв перед цiсарем, шукаючи слiв для виправдання свого вчинку. Оскiльки в привiлеї жодним словом не згадувалося про право пердiти в присутностi австрiйського цiсаря,  Негребецький не знав, що має казати, i сходу почав вигадувати правдоподiбну iсторiю, яка через погане знання Федьом нiмецької мови прозвучала приблизно так:

— Iх геє нахауз, нуцлiх шпрiнг гросе гунд, Iх – какен

ногавiци…

— Вi хайст ду? — обiрвав цю наївну тарабарщину цiсар.

— Iх какен ногавiци… — знай повторював своєї Негребецький, притримуючи рукою споднi, вiд яких справдi дуже смердiло.

Не зрозумiвши нiчого з пояснення Негребецького, цiсар наказавзамкнути пана Какеногавiца на три днi до холодної.

…Пiдiймаючи з брукiвки Гамлатовi листи, Негребецький раптом зауважив, що один з них був списаний дрiбним почерком по-французьки. Пiсля зустрiчi з цiсарем Федьо не тiльки не спромiгся вивчити жодної з європейських мов, але й до тих, хто говорить по-чужому, ставився з великою недовiрою. Тому й посмiв дорiкнути:

— Що ж ви, пане Гамлате, слова рiдного зцуралися, по-французьки пишете?..

— Пишу, бо вмiю — вiдповiв гречно Юрась, — якбись ви, пане, вмiли, то певно також могли би писати по-французьки.

Гамлат взяв iз рук оторопiлого Негребецького свої листи, i рушив геть. А Федьо ще довго стояв на майданi i лише буркотiв:

“Французи. Кругом самi французи. Авiньон, курва, Тулуза, його мама, набудували тюїльрiв з версалями…”. Коли Гамлат вже був далеко, Негребецький обернувся до нього спиною i навздогiн йому невдоволено пукнув.