Галицький провінціал

220px-Adam_zielinskiАдам Зелінський (Zielinski Adam) – журналіст, автор, австрійсько-польський письменник єврейського походження. Народився 22.06.1929 року в Дрогобичі. Один з небагатьох, хто пережив страхіття морду під час війни. З 1957 року мешкав і помер 26.06.2010 року у Відні.

Велика вдячність Тарасу Возняку  (Львів), автору, редактору  Журналу «Ї» за дозвіл передруку матеріалів журналу на нашому сайті.

 

– Я – галичанин!

Моя Галичина – то земля на північ від карпатського Покуття і на схід від ріки Сян. Її межі з одного боку окреслюють Прут і Черемош, а з іншого – безкраї рівнини Волині. З третього боку простяглася безконечна земля, шлях, яким манджали на Київ вої Болеслава Хороброго.

Моя Галичина – то край стародавніх легенд і оповідей, вітчизна ліричних безкраїх рівнин, диких, гірських лісових нетрів, колиска хоробрих мужів.

Як галичанин, я з великою турботливістю плекаю враження, думки, спогади й почуття з минулого. Перший спогад: якийсь дивний двоголовий орел на стіні батькового кабінету. Прецінь, у Галичині майже двісті років правили віденські імператори. Їхнім знаком був власне отой потворний птах.

Я питаю: – Батьку, чи ж Польща, яка віками вважала Червенські городи, Львів, Тернопіль, Збараж, Кам’янець-Подільський своїми землями, не боролася самовіддано з поганами-турками, дикими мусульманами, які на чудових конях – всі чистокровні арабські скакуни – обпалювали, наче жорстокий, нищівний язик полум’я, християнські землі? Чи Европа не вшанувала Польщі іменем оплоту християнства, а отже й Австрії? Як же так трапилося, що австрійська імператриця Марія Терезія, котра наказувала титулувати себе Володаркою Римської імперії, погодилася на її розподіл? На розподіл найбільш християнської держави! І з ким вона домовлялася про досягнення цієї мети? З православним Санкт-Петербургом і протестантським Берліном!

Великі війни, нерозв’язні конфлікти, скрізь могили… все це, прецінь, звикла доля землі, званої Галичиною. Тут, прецінь, мірялися силами поляки з українцями, українці з татарами, турки з поляками, австрійці з росіянами, німці з монголами.

Скільки ж то тутешніх кокетували свого часу з Віднем: «Hoch lebe der Kaiser! Боже бережи нам імператора!» І що? З’явився такий собі Юзеф Пілсудський і оголосив, що нова влада усіх тих, хто кланявся Відню, вважає ворогами. І хутенько ті, хто раніше служили імператорові, гукнули: «Хай живе Глава Держави! Хай живе відроджена Польща!» Я бачу їхній герб. Знову орел, тільки, якийсь інший… одноголовий! І що? Ось почалася війна, і раптом вторгаються з одного боку німці, а з іншого – совіти, і тих, хто йшов за Пілсудським, частують або кулею в потилицю, або безміром Сибіру. І знову знайшлися такі, котрі собі ту нову владу вподобали. Втім, вони не носили хоругв із орлом, мусили б, либонь, винайти якогось триголового орла, щоб відрізнявся від тих, які вже раніше були. Над їхніми головами майоріли фіолетові транспаранти з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Що б то, властиво, мало означати? Часу для аналізу не вистачило, адже ондечки з’явилася цілком інша влада. Прибула вона сюди з Німеччини, великої европейської країни, і почала створювати свій, як вона проголосила, «европейський» порядок із убивств. Оті німецькі европейці верещали: «Heil Hitler!» і забивали мало не кожного, хто під руку потрапив. Вони насилу розчовпали що Лемберґ і Львів – то дві назви одного й того ж міста, а вже совіти знову здобули ту землю, і поставили їх до стіни, і трах-тарарах-тах-тах… Найпростіший спосіб порахунку з ворогами – за допомогою кулемета. При тому вони галакали, що товариш Сталін є їхнім улюбленим вождем, щось там городили про буцім світле майбутнє… Але ще трохи, і чорти вхопили і Совєтський Союз. Нова, незалежна Україна посадила тих совітів, які вчасно не втекли, ходи-но сюди… за ґрати.

– Нехай посидять, песиголовці!…

Чи історія на тому закінчується? Але ж історія не знає поняття «кінець»!

В моїй Галичині, якщо хтось пережив усі ті диявольські події, ставав громадянином щораз іншої держави. Живуть тут ті, хто мали по п’ять, а то й більше, громадянств, а прецінь ніколи не покидали галицької землі.

– Я – галичанин!

Може, то не добре, може, то не бринить надто гордо в широкому світі, але що маю чинити? Я ж бо, прецінь, тільки той, ким є.

Хлопчаком я вмивався в бистрій, кришталево свіжій воді Черемоша й Прута. Минули десятиліття, а я все ще відчуваю п’янкий, підбадьорливий запах тих рік. Моє серце б’ється швидше, коли я згадую незрівнянний ні з чим чар гуцульської дівчини. Питаєш її:

– Ти полька?

– Я – гуцулка! Гуцулка може бути тільки гуцулкою!

Коли поїдеш було на ярмарок до Коломиї, Надвірної, до Богородчан, Галича, Городенки або Тлумача, до Борщева, Кут або Косова, або… – вистачить, бо ж, прецінь, ми тут не вивчаємо географію Галичини! – відразу тобі впадала в око гуцулка. Ніби питаєш її про врожай, погоду, чи про те, що на карпатських полонинах знову бачили ведмедя… та все це тебе нітрохи не цікавить, бо твої чуття поглинуті одним: гнучкістю її тіла, дивовижною шкірою обличчя, палаючими карими очима і устами такими червоними, неначе вирізаними зі справжніх коралів. Недарма співали в Коломиї: «Виліз гуцул на гуцулку, та й не може злізти…»

Ото були часи!

– Приїжджаю повагом до Снятина, тільки-но виходжу на перон, і відразу ж опиняюся в раю. Густі, пахучі від усіх зачарованих ароматів ліси, бистра вода гірських потоків, де стільки форелі, що руками можна ловити. Кому тут потрібна вудка? Соколи, великі підорлики, куріпки, пугачі спокійно кружляють вгорі над полонинами, якщо бодай трохи пощастить, то можна побачити і сніжно-білого орлана білохвостого, наче вирізаного з польського прапора. А надвечір, коли доля буде до тебе прихильною, то побачиш навіть трансільванського стерв’ятника.

І ті коні… Скрізь на карпатських дорогах єдині в світі, невисокі, слухняні, витривалі, вірні гуцульські коники, такі лагідні, що немовля могло би ними правити.

Ніщо на світі не змінить того факту, що я народився в Галичині, там навчився читати й писати, тут я зауважив, як мама, купуючи курку, дмухає їй у зад, щоб переконатися, чи вона не синя, себто не жилава. Чи ж не в Галичині я зіграв свої перші футбольні матчі м’ячем, пошитим із шматинок? Чи ж не в Галичині я вставав о четвертій ранку, щоб помандрувати на «маївку» вздовж річки Стрий, в якій було більше каміння, ніж прозорої, бистрої води?

Як же інтенсивно я відчував через багато років смак свіжої сироватки або жентиці, кислого молока, яке продавала на полонині стара гуцулка за одного-єдиного ґрошика? Вона заохочувала при тому, хитра баба, випити ще, і вправно торгувалася: «За три склянки порахую тільки два ґроші». А поруч літній гуцул, вже майже купець, розклав якісь коші, пічечки й рури і продає бануш, себто кулешу зі сметаною. Як тільки зауважить туриста з гаманцем, відразу пропонує:

– Купите гуслянки?

На полонині панували якісь таємничі, п’янкі аромати, казкові метелики у гамі кольорів, багатшій, ніж веселка, багатство квітів, немов на образах Моне, безтурботно стрибали зайці, дзижчали незліченні комахи, – п’янкі стихи поезії природи, яких вистачило би для декламування на цілу ніч. То були пісні про свободу, любов, тугу… Ну й скрізь лапландська верба, альпійські айстри, парвська осока, рододендрон, карпатська волошка, «золотий корінь»…

Пам’ятаю все, що трапилося відтоді, як я став учнем «десятилетки героев советского труда» замість гімназії ім. Адама Міцкевича.

Кожен учень отримав кольорове фото такого собі Йосифа Віссаріоновича Сталіна, якого товариш директор школи назвав «найкращим батьком у світі». Ну, що ж? Якщо він і справді кращий… Я повернувся додому, і на тому місці, де нещодавно висів портрет Юзефа Пілсудського, прикріпив фото того Найкращих з Батьків. Ніколи більше в житті я не отримав більшого прочухана. А вночі зникла ота фотографія того найкращого Батька. Я вже її не знайшов. Залишилася тільки наука: більше ніколи в житті я не повісив у себе портрета жодного політика. Ту мудрість я також завдячую своїй Галичині!

Десь у далекому Відні вихваляли мого земляка Йозефа Рота за те, що він досяг висот літературної слави. Для нас, у Галичині, важливішим був Станіслав Вінценз, котрий, описуючи красу Карпат, закликав: «Не воюйте навзаєм! Поважайте відмінність один одного!»

Вистачить мені заплющити очі, і я вже чую задумливу мелодію єврейського скрипаля. За мить до нього приєднається одноногий флейтист, і разом вони заграють жвавіше, бадьоріше… А коли ще долучиться контрабасист, то вже й самі ноги затанцюють, стільки вогню викреше те музикування. Потім один за другим виринуть хасиди і за мить уже затанцюють хору…

– .. Alle links, links….sza, sza… nun alle tanzen rechts… rechts… sza… sza… sza…

Чи ж не вчив їх містицизму Баал Шем Тов? Прецінь, вони постійно їздили до цадиків, справжнісіньких чудотворців… Спірів із Мункача, або Ґершонів у Кутах, щоб довідатися, як подолати самою лиш своєю незламною вірою свою лиху долю. А отож: «…alle links… sza… sza… sza…» Як хора, то хора! Старі єврейки, загорнуті в вовняні хустки, стають у коло, щоб долонями відбивати такт бадьорої мелодії, а тут саме з’являються українські «хлопці-молодці»:

– Що це тут знову діється? Мошкам захотілося потанцювати і повеселитися? Треба їм трохи морду начистити, то відразу пожуряться!

Але хтось там і їм подає пляшку кошерної горілки, тож спершу, ніби нехотячи, вони її куштують, плюються, а далі п’ють нахильці, затамувавши подих. Ніби вороже поглипують на танцюючих, але за мить, після ще одного ковтка «кошерної», теж затанцюють.

Наймолодший із них, вже добряче підхмелений, мабуть, слабкий до чарки, репетує:

– Ще не вмерла Україна…!

Чує то старий хасид і коментує по-своєму:

– Той «маладєц», то певно якийсь мешуґе.

Лиха доля і несамовито жорстокі люди звели зі світу цього всіх тих музикантів з Божої волі, всіх хасидів і всіх тих загорнутих у вовняні хустки літніх єврейок. В Галичині їх уже ніколи більше не буде…

Я галичанин, і ніколи ним не перестану бути. Я зрозумів це, коли обмірковував мої подорожі до Токіо й Нью-Йорка, Мадрида та Йоганнесбурга, Гельсінкі та Каракаса. В моїх снах немає спогадів про ті великі, чудові, славні міста, зате повно нестримного вітру, який віє з краю мого дитинства. Повно в тих снах пшеничних ланів, золотих, наче сонце. Вони кланяються низько степовому вітрові, але ніколи в той бік, звідки він віє, а завжди туди, куди прямує. Часто мені здається, що якби мій сон потривав ще кілька хвилин, мені би вдалося побачити косарів, котрі ритмічними рухами стинають золоті стебла, на вершках яких уміщений великий людський скарб: зерно, з якого постає наш хліб насущний. Високо понад тими ланами, майже попід самим небом, співає жайворонок. Ні… два жайворонки… ба навіть три!

Батьківщину не обирають! Батьківщина сама вдирається в людську голову і душу через якийсь невидимий, але зате далебі чарівний канал.

Як же часто трапляється, що люди виганяють чоловіка з його вітчизни, нещадно б’ють, можуть навіть убити його найближчих. Але все це нездатне витерти з пам’яті все ще живі галицькі запахи, спогади, образи, звуки, кольори, емоції, радощі, розпач, захват, ілюзії, любов, розчарування… Все, чим може обдарувати вітчизна.

Запах Галичини супроводжує мене сьогодні з тією ж інтенсивністю, з якою я відчув його вперше багато-багато, дуже багато років тому. Чому так діється? Все дуже просто! Я ж бо галичанин! Я підкреслюю це завжди і скрізь. Може, власне тому верховний комісар Европейського Союзу в Брюсселі надіслав мені листа з проханням написати проект маніфесту до націй Старого Континенту. Це важке завдання, бо де великосвітська Европа, а де Галичина, найдальша европейська провінція? Прецінь, у нас, в Коломиї, Тухлі, Яремчі, Зелем’янці, Сколе, Гребенові ніхто не знав, що то означає водогін. Електрика? То розкіш тільки для панів! Туалет? А не вистачить дрючка, встромленого в землю, за який трималися, щоб не впасти в яму? Кожен другий гуцул підписувався хрестиком, бо «ні читати, ні писати». Кожна друга гуцулка вірила, що вистачить паночка з міста поцілувати, щоб відразу народився малюк…

Як же ж то галичанинові писати про майбутнє Европи? Заплющую очі. Відразу повертається минуле в постаті зустрічної хвилі. Раптом виростає переді мною білий гуцульський коник. Він промовляє до мене – чи хтось у це повірить – людською мовою:

– Сідай-но верхи! Поїдемо в країну твоїх мрій.

Відмовити коникові? А то навіщо? І я вже сиджу верхи на ньому, і ми прямуємо до якогось зачарованого краю. Квіти вітають нас, схиляючи свої казкові барвисті чашки, дерева осипають зрілими плодами, добірними сливами, грушами, яблуками, абрикосами, ліщиновими горіхами… На краю лісу, який ми власне минаємо, гарцюють молоді олені, угорі кружляють ластівки і так голосно цвіркочуть, наче святкують одвічне свято життя. Вітер, який нас освіжає, пахне, немов народився в оливковому гаї, в якомусь первісному анклаві людства, де знаходиться колиска всіх народів світу. Перехожі вітають нас як близьких, відданих друзів. Вражають і дивують їхні розмаїті убори – скільки ж то різних традицій і різних звичаїв! – а ще більше розмаїття у вигляді: тут і блакитноокі та світловолосі, і ті, чиї очі нагадують вуглини, а волосся – барву воронового крила. Кожен із них сердечно вітає всіх інших, і минаючись, вони обдаровуються навзаєм подарунками з кошів, повних грибів, ягід, злаків, овочів, фруктів…

Незабаром ми дістанемося до великого майдану, посередині якого стоїть велика дошка з написом «кордон». Поруч хазяйнує пан у мундирі. Він не вимагає від нас подорожніх документів.

Він нас сердечно вітає: – Може, ви спраглі? Попийте з глечика! То чудова, прохолодна, освіжаюча вода! Вистачить усім!

Перед нами великий, білий, сповнений світла храм, де кожен може молитися своєму Богові. Зліва мечеть із зеленим дахом, праворуч синагога з великими кольоровими вікнами, а за нею буддійський храм, сповнений зелені та дивних пахощів. Віруючі різних релігій сердечно вітають один одного. Перед храмом дівчата роздають грубо покраяний чорний хліб – знак примирення.

Раптом мій гуцульський коник зникає! Ще мить тому я сидів на ньому верхи, а тепер він уже зник.

Мені наснилося? Мабуть, наснилося!

Я ж бо мав написати проект маніфесту до европейців, а я заснув… Від чого тепер почати, яких слів ужити, щоб порадити собі з важким завданням? А може я просто опишу мій сон? Гадаю, що якби я на це наважився, мене одразу ж облаяли:

– Якісь дурниці тут городить! Наївні казочки.

А нехай собі кажуть, що заманеться. Попри все, ризикну і почну написання маніфесту для Европи від подій, які поточилися перед моїм внутрішнім зором відтоді, коли переді мною постав гуцульський коник. Що мені люди вдіють лихого, як я їм про це розповім? А зрештою, нехай чинять, якщо їм від того буде ліпше.

Прецінь галицькому провінціалові ніхто не може заборонити поводитися за велінням серця. Слово даю, що тільки така поведінка гідна провінціала з Галичини!

(Переклад Андрія Павлишина).

This entry was posted in Люди, Проза and tagged . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *