Галичанин і смерть

Володимир Гевко, файне місто Тернопіль

Зі смертю у галичан давні та дуже особливі стосунки.
Галицьке memento mori починається з вибитого імені та дати народження на надгробному пам’ятнику галичанки, коли ховали її чоловіка і завбачливо одразу вибили імена двох, бо менше мороки і хто його знає які потім будуть ціни. Ще з добрих два десятки років вона приходить полоти пирій і читає своє ім’я на могильній плиті.


Гріб для галичан щось на кшталт домашнього улюбленця – завжди добре припильнований, вичесаний і доглянутий. На Великдень, коли ксьондз ходить кропити по гробах чи в день, коли запалюють поминальні свічки збираються галицькі гробоводи на своє офіційне свято – обговорють ціни на пластмасові вінки, косим оком оцінюють блиск напуцованого граніту конкуренток та пофарбованих штахеток. А їх підопічні мирно лежать біля ніг, святково вбрані.
Похоронні плачі і страждання на Галичині завжди трошки театралізовані. Попри щирий біль та справжню тугу нормальна галичанка ще мусить плакати “на люди”, бо недостатнє голосіння буде потім належно оцінене та перешептане.
– Вона аж вмлівала два рази, – неприкрите одобрення, еталон якості нормально відбутих похорон. І характерний рух затягування кінців хустки під підборіддям.
Нормальна галичанка на старості завжди має поскладаний комплект одягу, в чому мають ховати, розплановано де хто має стояти і шо має робити, хто буде нести гріб і копати могилу. Відкладені двадцять п’ять пенсій на “фіґуру”, щоб не як зовсім пропащі, під металевим з труби лежати.
Усілякого штибу цигани і аферисти, котрі видурюють в наївних стареньких їх заощадження, загорнуті у “Вільне життя” – мимоволі продовжують їм тривалість життя ще на 5-7 років, поки знов тре назбирати і відкласти на смерть.
Взагалі смерть для галичанина річ керована в залежності від події чи пори року. 95-річна прабабця не помре, поки не оженить останнього правнука, відгуляє, весела, на весіллі і потім, як на замовлення, через два дні мирно помре, навіть ще голубці на поминки залишаться. Чи якщо копання бараболь – теж відсовує усі другорядні події на невизначений термін. Бо не до того.
На цвинтарях нарешті нормально відбувається родинна комунікація галичан – посварені за життя через городи, спадщини та інші прикрі події, там вони всі вспокоюються і миряться. Доглядаються абсолютно всі гробівці та могили і до них приходять потеревенити про життя, розповісти свої образи чи якусь поточну гіркоту.
Галичина – рідний дім.
А вдома вмирати не страшно.

This entry was posted in Гумор, Люди, Проза, Традиції and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *