Чоловіча солідарність (Дубровські побрехеньки)

(Всі події і герої вигадані. Прошу з автором стосунки не виясняти. Хто має який гріх, то тихенько покайтеся. Бо нема людини щоб жила і не згрішила)

Є в мене хороші друзі, гарна сім’я, назвемо їх Іван да Марья для простоти розповіді. Народили та виховали дітей, тепер допомагають дітям ростити онуків. Хазяйновиті, приклад для інших. Але життя прожити, то не поле перейти- гласить народна мудрість.  Або ще «Кінь на чотирьох ногах і то шпортається». Дивлюся на цю щасливу сім’ю і згадую випадок з їх життя. А розповіла його мені пані Марія в присутності свого коханого чоловіка Івана. І так…

…То діялося  на весні, десь в  травні. Тепло, все свіжо-зеленіє. Люди в городах пораються, худобу на пашу виганяють. Все радіє теплу і весні, тільки мій Іван заслаб. Лежить біднятко цілими днями, дивиться на стіну, ні я, ні діти йому не милі. Я і так коло нього і сяк. Вслаб чоловік і по всьому. По ночах ходить, сну немає, ну а в день лежить дупою до всіх і свердлить очима стіну.  Божиньку, люди добрі, що маю робити? Та й думаю, щось треба робити, бо хлоп ще не старий, а скапує мов свічка. Чи йому що пороблено, чи ще якась напасть причіпилася. Вже і я спаня не маю. Вже прошу Івана, щоб до якого доктора піти, може поможе, або де до примови поїхати, баби знають всяке від різної зарази. Говорила, просила, а він нє і по всьому. Вже і діти, плачучи, татуньця просять аби де до лікарів поїхав. Ой, забула розказати, що мій Іванко тоді якраз відпустку на роботі дістав і то щось ніби за два роки, то мав бути при хаті десь ніби до Петра. Але яка відпустка, хорий. Та я йому кажу, Іване та йди до доктора, то дасть тобі больничне, і не буде пропадати тобі відпустка. За два дні, мій Іван відірвав тіло від дивана, зиркнув криво на мене і пішов збиратися до лікарні.

Прийшов Іван з лікарні, як чорна хмара і нікому ні слова і знов впав на диван. І я в плачі, діти собі, копура хопови – видав рак. Та й прошу, Іванику, та кажи, що там докторі тобі наговорили , та може то не так, та поїдьмо до Львова або Станіславова, та якось треба тебе ратувати. І плачу. Робота до рук не береться. Люди вже бульбу сапають , а я ходжу мов струєна. Але на другу ніч почав мій бідний Іванцьо до мене говорити, що має страшну хворобу. Я в плачі, ну, думаю, лишуся я молодою вдовою з трьома діточками і по всьому. Реву, але питаю, чи нема вже цілком ніякої ради і який хоч діагноз. І розповідає мені Іван, що то хвороба така, що ніхто в цілім світі ще від неї не вилікувався, а називається вона  депресія.  Йой, людодоньки, я ще більше в реви. Чи то на то треба яку операцію робити , чи може хімію.  А мій Іван каже, що найперше приписав йому лікар спокій і зміну обстановки. Треба конче йому найперше їхати на курорт. Та я його обіймила, та Іваночку, та йди завтра на свій завод, та може най дадуть тобі яку путівку, та рятуйся якось від тої страшної хвороби.

На другий день пішов мій Іван, ледве ногами перебираючи, на завод. Не було його цілий день, аж під вечір дивлюся приїхала машина і привезли мого Івана його колєги по роботі. Завели до хати, положили на дивані і поїхали. А мій Іван лежить, а я слухаю чи ще дихає. Але тої ночі, якось хвороба відступмла і мій Іван заспав  і то твердо, навіть і хропів. На другий день, встав десь коло полудня, налив собі горілки, випив, закусив свіженьким огірочком з заводської теплиці, та й з таким сумом каже, що все його начальство за нього переживає, що мусить з понеділка вже бути на курорті. Я і сміюся, і плачу, така рада, що може мого Івана, той курорт, хоч ще трохи на ноги поставить.

В неділю поїхав мій Іван на курорт, до Моршина. А як від’їжджав, то так сумно на ґаздівство дивився і так з дітьми і зі мною прощався, ніби в останнє. Телефонів тоді мобільних не було, тому телефонував мій Іван на роботу і мені переказували, що ходить на процедури і докторі коло нього бігають, дають йому якось ради. А в одну суботу, десь через два тижні, приїхав Іван додому і каже. Що так йому зле, видно з того курортту мусить тікати, бо банує за ґаздівством. Каже, поїду завтра а в понеділок на вечір вже буду дома.

В понеділок ввечір Іван до дому не приїхав, але я собі розрадила, що може ще які процедури. В вівторок Івана нема, ну думаю, то щось вже недобре. Пішла до свого тата і прошу аби завтра зраня їхати до Моршина, бо щось видно недобре з Іваном. Тато подумав і каже піду я до нашого Михайла, мого двоюрідного брата, нехай бере свою машину, бо як би треба в тяжкім стані Івана додому вести, то не будемо його по автобусах телепати.
В середу Михайло зранку поїхав до роботи, відпросився, пояснив, що біда в родині, то вже на після обіду ми щасливо добралися до Моршина. Знайшли санаторій, кімнату де Іван був поселений і…  мого Івана в кімнаті не було. Йой, людоньки, я в плач може де забрали до лікарні, але якась санітарка чи медсестра запевнила, що з Іваном все добре, видно пішов на прогулянку. Я витерла сльози і трохи мені на серці полегшало. Посідали ми з татом і Михайлом на лавчині, та й чекаємо нашого Івана.

Щось ми собі говорили, тут я повертаю голову, дивлюся а там мій Іван попід ручку з якоюсь білявою молодицею йде. Я на ноги, кажу: «Тату, Михайле, дивіться та там мій Іван!» Все дальше відбувалося досить швидко, татові і Михайлові терміново спотребіло додому, вони вхопили мене під руки і поволокли в протилежний бік до машини. Запхали мене в машину і Михайло порушуючи всі правила  погнав геть з Моршина. Я до них в сварку, що то був мій Іван, а вони на те, що я дурна баба і ніби я на очі в той час осліпла. То був не Іван і всьо. А їм треба йти траву косити і вони не мають часу тут, по Моршинах, висиджувати.

В неділю приїхав мій Іван. Трохи ліпше став виглядати, але якись такий змордований. І переконав мене, що то не він тоді був з якоюсь там молодицею-білявкою. Ну, ніяк не міг він тоді з кимось бути, бо його так мурдували процедурами зраня до вечора, але то пішло на користь. Я рада, може дійсно то не мій Іван мені привидівся тоді. Але так як курорт поміг трохи моєму Іванові від тої страшної хвороби підлікуватися, то тепер кожен рік Іван їздить по курортах і, слава Богу, живий. Бо я не знаю, як би не курорт, то видно би було по хлопі.

Пані Марія замовкла. Ми з Іваном переглянулися. Іван хитро посміхався в вуса. Я налив горілочки і ми випили за те, щоб бути здоровими.

Сидів я собі і думав, якого мудрого тестя має Іван. Та й ніби ненароком запитав Івана, а в скільки горілки йому обійшлася та родинна поїздка до Моршина. Іван чесно відповів, сміючись: «Навіть не питайся!»

This entry was posted in Гумор, Люди, Проза and tagged , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *