Блаженні голодні і спрагнені правди, бо вони наситяться(Дубровські побрехеньки)

Завидую молодим, їхньому максималізму, відкритості і можливості «правду матушку» в очі сказати. Старше покоління своє боягуздство прикриває високими словами про виваженість, мудрість, компромісність, дипломатичність і тп. Але все тільки для того, щоб якогось гада не образити, бо від нього щось залежить. Тому називаймо все справжніми іменами – ми боягузи. Я також, бо більше мовчу, ніж, можливо, декому потрібно би було в писок дати. Бо недай Бог,що про мене подумають люди. Та Люди правильно розуміють, а «людішкі» постійно щось думають. З плином літ відчуваю, як з Людини переторююся в  Її подобіє. Хочу вам розповісти одну історію, яка відбулася зі мною років з 26 тому. Тепер, сам розумію, таке б не відбулося.

Якщо ви читали мої побрехеньки, про те як я радянську владу не впильнував (http://www.dubrova.if.ua/yak-ya-ne-vpilnuvav-radyansku-vladu-dubrovski-pobrehenki/), то вже знаєте, що починав я на Долинщині працювати в райвиконкомі. А то, я вам скажу, робота така- принеси, подай,  іди звідси не мішай. Козачки, як висловлювався мій колега Зеньо. Але не то страшно, можна було поносити папірчики і , можливо, стати начальником відділу або вище. Або стати якимось керівником районного маштабу. Але найбільше мене вразила та запопадливість з якою підлеглі відносилися до вищого від себе керівництва. А найстрашнішим тоді органом був райком. Могли в порошок людину стерти і не засміятися. Ну, свята партійна інквізиція і не інакше.

Я тоді пропрацював можливо ще і не повний місяць, тому народу не знав, а так як в наукових колахбули дуже демократичні відносини. Молодий науковець спокійно міг поговорити з академіком і висловити свої думки про, припустимо, питання  в дослідженнях і ніщо такому вільнодумцю не було, навіть в випадках коли думки керівництва не співпадали. Вас вислуховували і давали можливість відстояти свої ідеї. Так як вся наука Союзу працювала на військових, то спілкування з генералами також входило в наш обовязок і переважно це були люди інтелегентні і грамотні спеціалісти.  Тому я, мододе і дурне, так само пробував себе вести і на новій посаді.  Але тут на на таких напав. Вище керівництво було нормальне, а це і вже нині покійні Литвин, Дідоха, Ілітич, а також, як завжди веселий Ксенофонтович, з яким радий бачитися і тепер. Але рішень  чуть нищий, то вже було гірше. Вони «гнулися», хоча від них того ніхто не вимагав, і від підлеглих такого вимагали. Так що в мене з начвідділом Світланою були постійні конфлікти. Ну в райкомі таж обстановка. Чим вище начальство тим людяніше. А інструктори відділів вважали, що Бога за бороду вхопили, що не було їм ради.Так от, одного разу забігає до нас в кабінет секретар райвиконкому пані Ілітич і просить занести в в оргвідділ райкому до інструкторів пару папірчиків. Я, як єдиний з чоловіків, беру ті папірчики і йду поверхом вище в райком партії, а там царював ідеальний порядак, всі говорили пошепки і тільки верховне начальство мало право кричати так, що дах з райкому зносило. Зупиняюся перед конкретним кабінетом, зайшов, привітався і кажу, що  тут вам з райвиконкому папери передали. З-за столу зривається мужеподібна істота з вусами, але в спідниці і починає на мене верещати, що вона мені зробить «кузькіну мать». Я спокійно до неї кажу: « Пані, ви чого до мене писок відкрили. Я вам ті папери винен? Тому прошу на мене не кричати, а якщо охота, то до рідного чоловіка».  Розвернувся і пішов до себе в кабінет. Не встиг я Миросі і Галі толком розповісти про пригоду, як мене кличуть до Зеновія Михайловича, заступника голови. Я до нього на поріг, він , а що ж ти там райкомі натворив , заразо, що нас до 2-го секретаря алярмово кличуть. Я йому так і не встиг пояснити, як були ми в кабінеті в «другого». А тоді на цій посаді був Микола Васильович Присяжнюк. Також, наскільки памятаю, були присутні,ще декілька працівників райкому. Точно знаю, що завпартійного контролю, точно був. Всі сидять,а я, бідне сиротятко, стою посеред кабінету і думаю, що вони в мене хочуть. А вони мене з болотом мішають, і з роботи виганяють, і місця в районі мені нема вже і тп. Бо виявляється я така скотина, що таваріща інструктора райкому партії  «ПАНЕЮ» обізвав. А я вам скажу, був так вихований , що всім хто мені був не цьоця, вуйна, стрийна, бабця чи «паніматка» мусів казати пані. Ще й в руку цілувати,бо міг такої прочуханки від мами або баби дістати, що нехай ЦК ховаються, а не то якись там Долинський райком. Стою вислуховую і тут Микола Васильович, каже що мене треба з партії гнати. Мене то всьо почало сильно денервувати і я, лиш появилася можливість відкрити писок, пояснив присутнім, що в них працюють невиховані і грубі працівники, які не вміють спілкуватися з радянськими громадянами, і то що я незнайому жінку назвав пані а не курва , то показує, що я більш вихований  ніж працівники райкому. А про те, що мене безпартійного хочуть виключити з партії, то абсурд і так , як до мене райком немає ніякого відношення, то я буду відповідати тільки перед керівництвом райвиконкому. Випаливши це на одному дусі, розвернувся і пішов… писати заяву на звільнення і пакувати свої манатки. Через деякий час мене знову покликав заступник голови. Я йому дав заяву про звільнення, яка зразу полетіла в сміттєвий кошик і я дістав такого нагоняя від Зеновія Михайловича, що потім за весь рік роботи такого крику від нього не чув. Кінець був такий: « Йди працюй і райком більше не ходи!» Але за рік роботи я потоваришував з багатьма працівниками райкому і до нині підтримую дружні відносини. Тепер старших від себе називаю панами, вони того не противляться.

А з Миколою Васильвичем Присяжнюком ми зустрічаємось з радістю. Але пам’ятаю початок 90-х, вже Україна, а Присяжнюк голова колгоспу на Тернопільщині  і приїжджав на ГПЗ за газоліном, бо треба було якось сіяти і збирати. Одного разу ми п’ємо горілку з його добрим знайомим і тут він заявляється. Садимо за стіл. Микола Васильович від горілки відмовляється, то я йому наливаю домашнього вина зі смородини. Виголошую тост  в якому виношу вдячність колишньому «другому», який мене зробив героєм виключивши безпартійного з партії.  Микола Васильович спочатку жарту не зрозумів, але потім ми стали добрими товаришами.

Тепер би я таких слів не говорив і дій в кабінетах влади не робив.  Не мудрість життєва , а боязнь втратити певну стабільність. Тому я завидую молодим правдолюбцям, бо «блаженні голодні і спрагнені правди, бо вони наситяться».

This entry was posted in Історія, Гумор, Люди, Проза and tagged , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *