* * *

Любов Проць, Дубляни коло Самбора.

Всіх обійшла: корівку, пса і піч.
Мед злагоди загуснув поміж нами.
Корівка спить. Піч пахкає димами.
Пес віддано спинається до віч.

Та знають всі: розказую байки.
Не все так рівно-гладко: ще душа є!
У білі ночі ходить і ридає,
Бо світ довкола – їй такий гіркий…

 
Піч видиха розважливо: смішна!
Було так завше, що душа – в облозі.
Щоб легше стало у путі-дорозі,
Ковтни тепла чи спогадів вина…

– Так-так, це правда! – пес хвостом крутне. –
Ми подорожні з досвідом – бувалі…
– Ну що ж… – покірно мовить, – підем далі, –
Душа пригорне крилами мене.

А зранку все закрутиться само:
Корівка, пес і піч – і так до ночі.
А потім із душею – очі в очі –
Тихесенько собі гомонимо…

 

 

 

 

 

This entry was posted in Поезія and tagged . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *